Чорний лід
В ніч проти 9 березня 1996-го року о 3-тій годині в Будинку Українського Радіо спалахнула пожежа. Вогонь знищив весь мовний блок, сильно пошкодив фонотеку і зробив непридатними для роботи редакційні приміщення. Вперше за всю історію національне радіо замовкло. Мовлення відновили вже за кілька годин, але останні наслідки пожежі ліквідували лише в кінці 2021-го, за 25 років після події.
Анатолій Табаченко – журналіст Українського Радіо з 1973-го року, у 1996-му році керівник Першого каналу Українського Радіо:
"Мені особисто подзвонили десь годині о 5 ранку, підняли по тривозі. Я приїхав на першому метро, і коли вийшов із метро на Хрещатику, мені відразу в ніс ударив такий стійкий запах гару, який стояв на всьому Хрещатику, дим. І коли я увійшов у наш двір на Хрещатику, 26, до центрального входу, я просто своїм очам не повірив. Весь двір заставлений пожежними машинами, і що мене найбільше вразило — чорний лід під ногами. Чорний, тому що заливали водою, і вся ця вода витікала через центральний вхід у двір, а вночі був мороз, і все замерзло. Оце враження від чорного льоду в мене досі стоїть в очах.
Увійшли в приміщення, а завжди освітлені коридори Українського Радіо — темні, все знеструмлено, зі стелі і стін тече вода, під ногами калюжі. Ледве-ледве перейшли по першому поверху, на другий навіть піднятися не можна було, бо там ще працювали пожежні. Було кілька десятків пожежних машин, начальник управління міської пожежної охорони прибув, генерали, підполковники пожежної охорони були присутні. І на другому поверсі, наприклад, поруч була частина фонотеки (50 тисяч магнітних стрічок), яка абсолютно повністю виявилася залитою водою. Приміщення вщент зруйновані на другому, на третьому поверсі, навіть ті приміщення, які були далеко від вогнища пожежі. Мій кабінет — це зовсім інший корпус, але там теж не можна було працювати, тому що стійкий запах гару і чорний наліт на друкарських машинках, на стільцях, на столах.
Що робити? Радіо замовкло, не прозвучало звичне "говорить Київ" о 6 годині, не прозвучав гімн України, телебачення не вийшло в ефір. Народ переполошився, подумали, що щось таке сталося, як було 19 серпня 1991-го року, коли ГКЧП було, і за кордоном теж стривожились люди, бо іномовлення не вийшло в ефір українське".
Причини пожежі досі не зʼясовані
Резервні студії і апаратні терміново запустили у Будинку звукозапису. Але там не міг розміститися весь колектив, тож редакційні приміщення поступово відчищали від попелу, і Хрещатик, 26 почав оживати. Проте така схема роботи також була вкрай незручною. Між Хрещатиком і вулицею Леоніда Первомайського, де розташований Будинок звукозапису – відстань кілька кілометрів. І цю відстань потрібно було щоразу долати, переміщаючись із редакції до студії. Для тематичних передач це ще так-сяк підходило, але про оперативність новин годі було й говорити. Тоді згадали про трансляційний пункт Українського Радіо, обладнаний на 5-му поверсі Будинку профспілок. З нього зазвичай коментувалися паради, оскільки вікна студії виходили прямо на Майдан Незалежності. Із цього маленького приміщення почали виходити випуски новин. Так Українське Радіо працювало ще кілька років, аж поки не відновили резервні студії у підвалі на Хрещатику, 26. У відремонтований і переобладнаний вже новою, сучасною технікою мовний блок, радіо повернулося аж за 10 років – 2006-го. До речі, тоді ж відбувся остаточний перехід виробництва з магнітної плівки на цифрові носії. А велика телевізійна студія чекала ремонту цілих 25 років. Лише наприкінці 2021-го у ній відкрився новий ньюзхаус, звідки зараз виходять телевізійні новини Суспільного.
Щодо причин пожежі, вони досі залишаються до кінця не з’ясованими.
Анатолій Табаченко – журналіст Українського Радіо з 1973-го року, у 1996-му році керівник Першого каналу Українського Радіо:
"Як потім встановило слідство, очевидною причиною був електрочайник, який стояв на дерев'яній тумбочці. Від нього загорілася штора, вогонь пішов далі вгору, а зважаючи на те, що будинок мав дерев'яні конструкції в своїй будові, вогонь швидко поширився на наступний поверх зверху — це була величезна телевізійна студія — і далі на четвертий поверх. І все це відбувалося дуже швидко. Причому що цікаво, що пожежних викликали не працівники радіо, а стороння людина з вулиці подзвонила, в протоколах навіть збереглося її прізвище, громадянин на прізвище Штанько викликав пожежну охорону.
Вогонь розгорався дуже швидко, на другому поверсі опинилися диктори, працівники центральної апаратної, де спалахнула пожежа. Вогонь відрізав їм вихід надвір, тож з допомогою драбини з другого поверху знімали людину. Слава Богу, його врятували, обійшлося без жертв. І остаточні причини пожежі так і не були названі, хоча вважається, що основна причина, — це порушення правил пожежної безпеки. Але згадаємо, що перед цим було 8 березня, подумали, може це наслідки святкування Міжнародного жіночого дня, а інші казали, це могла бути провокація, бо в наступний день 9 березня — день народження Шевченка. До речі, на радіо раніше надходили дзвінки про замінування, з погрозами, тому ця версія теж не виключена. Але, як би там не було, ми надзвичайно вдячні працівникам пожежної охорони, які зуміли врятувати наш будинок".
В Інституті журналістики нас цьому не вчили…
За таких обставин Українське Радіо готувалося зустрічати нове тисячоліття. Яке одразу розпочалося неспокійними політичними подіями. У 2000-х роках гострих тем для програм не бракувало. Дві революції, перманентна політична нестабільність і зрештою початок російсько-української війни. Але почалося все з акцій "Україна без Кучми".
Світлана Мялик – журналістка Українського Радіо:
"2000-ний рік, це був листопад. В Україні, зазвичай, якісь активні події, важливі для держави, відбуваються під кінець року. Олександр Мороз оприлюднив так звані "плівки Мельниченка". Там був голос, схожий на голос Леоніда Кучми, про те, що Кучма і силовий блок дотичні до зникнення і вбивства відомого журналіста Георгія Гонгадзе. Люди почали виходити на вулиці, а так як Українське Радіо знаходиться в центрі, наш будинок Хрещатик,26 біля Майдану, то ми одразу опинилися в центрі всіх цих подій. І спочатку, я пам'ятаю, були на Майдані намети, хода вулицями, тобто люди вийшли на акцію. Я тоді була журналісткою, яка ходила на події з диктофоном, і мене відправили на ці акції. Очолювали їх Юрій Луценко, в майбутньому міністр внутрішніх справ і генпрокурор, і Володимир Чемерис. Люди йшли з плакатами, і тоді я вперше як журналіст стикнулася з тим, як працювати в таких умовах непростих, тому що ці акції розганялися правоохоронцями. В Інституті журналістики нас не дуже то вчили цьому. А, по-друге, як висвітлювати? І тоді було ухвалено рішення, що з таких подій варто робити репортаж. Репортаж — це найулюбленіший взагалі мій жанр і жанр номер один для радіо. І ми робили репортаж: я давала кількох учасників, звуки оці, вигуки, акції, тобто що люди хотіли, як хотіли. У нас була і друга думка — думка влади. Тобто ми намагалися, щоб все це було об'єктивно".
Політична агітація в "день тиші"
Леоніду Кучмі тоді вдалося втримати владу, та плівки Мельниченка не минулись безслідно. Після касетного скандалу суспільство було "наелектризованим". І хоча Кучма одразу зрозумів, що з третім терміном краще навіть не намагатись, провладний кандидат Янукович викликав аж ніяк не кращі емоції у більшості населення. Мало того, підкреслено акцентувалося, що він виходець зі Сходу. Активно поширювалася вкинута з Росії технологія поділу України. Було очевидним, що президентські вибори 2004-го будуть непростими і зовсім не схожими на всі попередні. Політичний вибір переріс у світоглядний, на цьому підґрунті сварились друзі і розпадались сім’ї. Була неділя 21 листопада, коли у другому турі президентських виборів мало вирішитися майбутнє України. Це також був "день тиші", коли законом заборонена будь-яка агітація.
Анатолій Табаченко – у 2004-му році – віце-президент Національної Радіокомпанії України:
"У повторі в неділю, десь після 12 дня, йшла музична передача, концерт на замовлення, в яку була вмонтована політична реклама Ющенка. Вона звучала тиждень тому, це була проплачена політична реклама, на яку було укладена угода, відповідно за законодавством все було нормально. І вона мала прозвучати один раз за тиждень до виборів в неділю в музичній передачі. Коли ця передача повторювалася, було допущено грубе порушення технології передач. Будь-яку передачу перед ефіром, навіть якщо вона вже звучала раніше, обов'язково треба прослухати, від початку і до кінця. Цього не було зроблено і приблизно на 15 чи 20 хвилин прозвучала в повторі політична реклама одного із кандидатів в президенти — Віктора Ющенка. Я коли почув її по радіо, якраз сидів в кабінеті і слухав цю передачу, мене як електричним струмом пронизали. Ну, це ж підсудна справа. Перший канал Українського Радіо, розпал голосування, максимум людей в цей час на виборчих дільницях — і йде політична реклама. Скандал був надзвичайно великий! По-перше, всі це помітили, інформація стала з'являтися моментально в засобах масової інформації, на різних інтернет-сайтах. Для багатьох це був просто як подарунок: ось подивіться, яке грубе порушення технології, порушення виборчого законодавства демократичним кандидатом в президенти. Ясно, що він до цього не мав жодного відношення, це просто сталася груба помилка".
До Центральної виборчої комісії та у штаби обох кандидатів у президенти були негайно надіслані роз’яснення. Ситуацію вдалося залагодити. Обійшлося і без кадрових рішень. На підтримку ведучої Олесі Білаш, у програмі якої сталася ця прикрість, виступили журналісти й творча інтелігенція.
Анатолій Табаченко – у 2004-му році – віце-президент Національної Радіокомпанії України:
"Якась частина поважних людей, яка просто боялася за її подальшу долю, що її можуть звільнити з роботи, давай організовувати листи на захист, брати ледве не на поруки, організовувати якусь підтримку, щоб якимось чином залагодити цю ситуацію. Ситуація насправді була залагоджена. Це ніяким чином не могло вплинути і не повпливало практично на результати виборів, але те, що це вкоротило віку працівникам Українського Радіо, які до цього були причетні, то це очевидно".
"Або радіо замовкне, або буде говорити й те, що вважають за потрібне журналісти"
Ця ситуація не мала впливу на результати виборів ще й тому, що вони були наперед визначені. Дані, оприлюднені ЦВК, не відповідали екзитполам та очікуванням активної частини суспільства. Тож на Майдані знову стало людно. Розпочиналася друга за історію незалежної України революція.
Світлана Мялик – журналістка Українського Радіо:
"Це вже були дуже великі акції, сотні тисяч людей, і ми як журналісти, були в центрі цих подій. І фізично, і морально ми підтримували ці акції. От як ти можеш підтримувати? Ти — журналіст, маєш бути об'єктивним, але суб'єктивно ти підтримуєш ці акції. Я пам'ятаю, що все більше наших колег почали носити помаранчеву символіку. Ми так само носили чай, варили якусь їжу гарячу протестувальникам, ковдри передавали, тому що ми якось були як одне ціле, ми в цьому всьому жили".
Оксана Маловічко – у 2004-му заступник головного редактора головної редакції новин, голова страйккому Українського Радіо під час Помаранчевої революції.
"В 2004-му році, коли почалася Помаранчева революція, тут у нас на Українському Радіо було сформовано так званий "страйкком". Я пам'ятаю людей, які до нього увійшли, не пам'ятаю точно кількість, але серед тих колег, які сьогодні працюють на Українському Радіо, це, наприклад, Ніна Гончарук, Оксана Петрова, ми пам'ятаємо Ярину Скуратівську, яка ще не так давно працювала, вона теж була. Все-таки оці шори і ці обмеження, які існували на той час, не давали можливості на повний голос розказати те, як би ми хотіли. Але створення цього страйкому насамперед розв'язало руки нашому керівництву. На них же ж, напевно теж насідали, їх до чогось зобов'язували і їм щось наказували. А таким чином в них було пояснення: що от, мовляв, вони самі взяли владу в свої руки, і ми з цим нічого зробити не можемо. Вибір був дуже простий: або радіо замовкне, як сказали на зборах страйккому всі, хто зібрався, або воно буде говорити, але не лише те, чого хоче влада, а й те, що за потрібне вважають журналісти. От така ситуація склалася на той час".
Державне радіо, а всі в помаранчевих шарфах
Діяльність страйккому полягала не лише у дотриманні журналістських стандартів. Команда Українського Радіо навіть виступала зі сцени Майдану.
Оксана Маловічко – у 2004-му заступник головного редактора головної редакції новин, голова страйккому Українського Радіо під час Помаранчевої революції.
"Хтось із страйккому, не знаю хто, сконтактував з Миколою Томенком і ми були запрошені до виступу на Майдані Незалежності. Там вже стояли мільйони, десятки, сотні тисяч людей, і там трибуна була, і на цій трибуні постійно виступали політики, артисти, журналісти і так далі, тобто всі по черзі. І от в один прекрасний момент дійшла черга і до нас, і ми ввечері всі туди — страйком у повному складі, і ще кілька людей пішли сцену. І ми в цей час виступали перед десятками, сотнями тисяч – це, звісна річ, незабутні враження були.
Хочу згадати Тараса Курчика, співака, який зараз працює в львівській філармонії, здається. На той час він організував і нам всім привезли на радіо сотні помаранчевих шарфів. В нас всі на радіо ходили в цих шарфах, попри те, що це все було заборонено, це було державне радіо. І от ми виступали на цій трибуні.
Найцікавіше відбувалося після цього насправді. Коли ми повернулися, це був вже вечір, одразу нас викликали до Набруска, тодішнього керівника, в кабінет. Ми туди прийшли і там був він, Віктор Набруско, Валерій Колінько і ще чимало людей. І Віктор Іванович так і каже: от як нам не пощастило. Я кажу, що таке? Він каже, ну коли ви виступали, йшла реклама, і ми не змогли подивитися, що ви сказали українському народу. І їм справді було це прикро, тому що вони були раді за те, що там були представники від радіо. Тому що попри те, що вони сиділи тут на Хрещатику, вони хотіли бути з нами, це я знаю точно і можу це з упевненістю говорити".
"У вільний час всі журналісти були на Майдані"
Як з’ясувалося, друга революція була не останньою. Раптова зміна європейського курсу України та орієнтація на Митний союз з Росією і Білоруссю була абсолютно неочікуваною для українців. Але, схоже, лише для українців.
Світлана Мялик – журналістка Українського Радіо:
"Я якраз була в уряді в той момент, висвітлювали засідання уряду, це був уряд Азарова, коли було ухвалено рішення, що ми повертаємо курс не на Європу, а ідемо до Москви. І я пам'ятаю, що ми з колегами якраз чекали кінця засідання уряду, пили каву в кав’ярні Кабінету міністрів, і журналістка, яка з нами була з РІА-новості каже: "А от в мене така є інформація, що на уряді щойно ухвалили це рішення". Ми кажемо, що не може такого бути. Вона каже: "Ну, я не знаю, ось мені прийшло повідомлення". Тобто РІА-новості, це в них штаб-квартира де – ви ж розумієте… і ми побігли, щоб з'ясувати, стояли під дверима, і власне переконалися в тому, що це так, що це рішення було ухвалено".
На Майдані знову зібралися люди. Мирна акція через низку провокацій швидко переросла у силове протистояння, жертвами якого стала Небесна сотня. Журналісти Українського Радіо знову опинилися у центрі подій. В ефірі намагалися подавати обидві точки зору. Але як громадяни, більшість радійників, звісно, підтримували Майдан. За певний час, коли було перекрито рух автомобілів у центрі, користуючись службовими посвідченнями журналістам радіо вдавалося проїхати машинами аж на Хрещатик, і з собою провезти теплий одяг, ліки та інші необхідні протестувальникам речі.
Ніна Гончарук – журналістка Українського Радіо з 1971-го року:
"У вільний час, я точно можу сказати, всі журналісти були на Майдані. Зробили — пішли туди, зробили — щось допомогли, щось принесли. Моя улюблена — четверта барикада. Це тут, навпроти Українського Радіо прямо стояла та козацька залога. Потім з багатьма хлопцями ми подружилися, і майже всі вони звідти пішли в 2014-му році на фронт".
Литвин — історик, Тягнибок — психіатр
У той час на Українському Радіо вже кілька років звучали лінійні програми, у яких висвітлювалися найважливіші події: "Житейські будні" соціально-побутової тематики, "Український вимір", орієнтований здебільшого на культуру і громадський сектор, та суспільно-політичний "Порядок денний". Дотриматись балансу в останній у період Майдану було найважче, та все ж і в цю програму запрошували опозиційних політиків, експертів та громадських активістів. В той час як у ведучого "Українського виміру" Романа Коляди була своя тактика.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"У 2010-му році я отримав повний тематичний і гостьовий карт-бланш від Тараса Аврахова, який сказав: "Ось тобі лінійка програм, шукаємо український вимір у всьому. Ти вільний, окрім закликів до повалення конституційного ладу". Ну тобто все, що не заборонено законом, будь ласка. Ця програма вийшла такою з одного боку загальногуманітарною, а з іншого боку вона була гостро проукраїнською, але майже без жодного слова про політику. Я, коли сьогодні ставлю собі запитання, як в мене це вийшло, не розумію. От це якийсь феномен, який виник просто, тому що я брав теми від інженерії, науки до якихось вузьких гуманітарних проблем".
Одного разу керівництво доручило Роману Коляді взяти інтерв’ю у тодішнього Голови Верховної Ради Володимира Литвина. А це повністю руйнувало концепцію аполітичної програми. Тоді Роман знайшов вихід: він почав розмову з Литвином не як з політиком, а як з істориком, чим немало здивував спікера. Згодом цей прийом допоміг запрошувати в "Український вимір" багатьох знакових людей у час Майдану.
"Там були знакові речі. 2 грудня після гігантського віче Любомир Гузар був у мене в студії, і ми спілкувалися, він був разом з Євгеном Сверстюком. Потім уже в мене могли з'являтися Олег Тягнибок, Андрій Садовий, хоча з ними я використовував майже той самий метод, який я намацав в розмові з Литвином. Я з Тягнибоком говорив як з лікарем-психіатром, використовуючи його профільну освіту. Він теж ржав на початку, коли я поставив перше запитання про психічний стан нашого політикуму. Він реготнув — і далі на всезагальний подив не поліз на свого традиційного "броньовика", значить – "товариство", там і ці всі речі. Нормальна сорокахвилинна спокійна розмова була в студії.
Коли розстріли почалися, це була страшна ситуація для мене, це був такий шок. Я в цей момент стояв у Гени Ракуленка в кабінеті, я з чимось зайшов. Повертаюся в телевізор – і там просто в прямому ефірі чую з вулиці, що швидкі ревуть, а він каже: "Слухай, там стріляють". Кажу: "В значенні стріляють?" І ми так дивимося обидва цими квадратними очима, і тільки потім в голові починає проступати жах. Це психічно дуже був важкий момент".
Як потім з’ясувалося, скориставшись моментом, коли вся увага українців і світової спільноти була прикута до центра Києва, Росія вже готувала анексію Криму. 2 березня 2014-го року, коли Рада Федерації дала дозвіл Путіну на введення військ, стало зрозуміло, що на півострові ніякі не "зєльониє чєловєчкі". Українське Радіо одразу розпочало марафон, учасниками якого стали тодішні ключові політики, активісти, кримські військові, які, не маючи чітких наказів з центру, намагалися хоч якось чинити опір. Згодом цей марафон трансформувався у щотижневу програму, одним із героїв якої, наприклад, став капітан тральщика "Черкаси".
З початком війни на Українському Радіо з’явилася низка нових проєктів. Зокрема "Донбас.UA", автором ідеї і ведучим якого був Дмитро Хоркін. Тоді українці, поляризовані політичними баталіями попередніх років та під впливом нав’язаної ідеології "різних сортів українців", не усвідомлювали, наскільки важлива єдність, і що ворог насправді один – зовнішній. Програма "Донбас.UA" була однією із перших в українському медіапросторі, яка прокладала містки між українцями з різних регіонів. В майбутньому це дозволило створити опір російській окупації у східних та південних областях і вже у 1922-му тримати російський удар єдиним фронтом.
Невдовзі розпочався ще один проєкт, який виходить в ефір уже 10 років – програма "Герої". Першим її ведучим був В’ячеслав Козак, потім справу продовжила Ніна Гончарук.
Ніна Гончарук – журналістка Українського Радіо з 1971-го року:
"Це були хлопці з Майдану, які звідти пішли воювати. От один із них — Олекса Сокіл, він наразі капелан — встановлював прапор десь там, на Донеччині, під ДАПом, і в серце потрапив осколок, під серце, так він з ним. Але людина патріотична, дуже така ідейна. Всі ці роки він продовжує воювати, як капелан уже. То це мій перший був.
Я намагаюся, щоб це були хлопці з різних підрозділів. Я їх дуже всіх люблю, я їх всіх пам'ятаю, ще тих, які в 2014-му, і вже потім в 2022-му році. На жаль, довелося поплакати не раз уже на цій широкомасштабній війні, із тих моїх героїв десь близько 20 чоловік загинули, уже зараз це були дійсно справді герої. А герої вони в тому, що вони всі добровольці, що вони всі не примусово прийшли, вони прийшли в перших лавах. От, приклад, недавно в мене був хлопчина, йому 26 років, він командир батальйону, 24-ї короля Данила. Він в дев'ятому класі вже пішов в Мукачівський військовий ліцей. Або ще один комбат, йому 31 рік було в 2022-му році, він сам інженер-будівельник, в 2014-му році він пішов добровільно, був мінометником біля ДАПу, потім працював тривалий час в Чехії. Почалася війна, він їде назад на Львівщину, забирає маленького сина, дружину, відвозить туди, де працював, і повертається в бригаду знову. От такі хлопці, я їх дуже всіх люблю, безмежно люблю, пишаюся ними".
Війна розпочалася не лише для окремих учасників програм та слухачів, але і для журналістів Українського Радіо. Першим ще 2014-го року був мобілізований і пішов воювати ведучий і спортивний коментатор Радіо "Промінь" Олександр Монзолевський. З часом війна була локалізована на Донбасі і склалося хибне враження, що найгірше позаду. Але, як ми знаємо, справжні випробування були попереду.
Втім, 2014-тий рік приніс і хороші новини. Український політикум розумів, що гасла Майдану таки доведеться виконувати, громадські активісти відчули, що це шанс таки провести справді демократичні реформи. І в цьому контексті нарешті зрушилось з мертвої точки створення Суспільного мовлення, частиною якого стало і Українське Радіо. Як це відбувалося, читайте у наступному епізоді "Життя в ефірі".
