Фото: Радіо Культура
Перебуваючи в полоні, я мріяв вдягнути свій рідний піксель
На тобі чорне вбрання дещо мілітарного стилю. Але, здається, це все ж не військова форма. Дозволь на початку побутове запитання. Що це за одяг?
Це почасти військова форма, почасти – ні. Це чорна американська фліска, куплена дуже давно, задовго до повномасштабного вторгнення. Також на мені тактичні штани карго українського виробника. Їхніми виробами я також користувався до початку повномасштабного вторгнення. Вони все ще якісні. Це нагадує військову форму, і багато в чому це нею і є. І це насправді дуже зручно. Українська військова форма – це був один з перших приємних сюрпризів, коли я доєднався до ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення. Наша форма дуже зручна. Я вихований на певних стереотипах і очікував ледь не онучі. Виявилося, що форма прекрасна. І мені було шкода, що мало подібних цивільних предметів одягу, які були б настільки зручні.
Це зручно, це те, чого мені бракувало. Взагалі, внутрішньо я ніколи не був мілітаристом, я швидше, антимілітарист за життєвими поглядами. Нині я діючий офіцер ЗСУ. Зараз я у відпустці. На даний момент у мене немає форми. Але, перебуваючи в полоні, я просто мріяв про той момент, коли я знову вдягну свій рідний піксель. Більше того. Коли ми говорили між собою, я маю на увазі засуджених військовополонених в колонії, неодноразово я чув про те, що коли відбудеться обмін, а вони періодично зривалися, або ж нам говорили про обмін, а насправді це був етап в іншу колонію, хлопці неодноразово говорили про те, що повірять в обмін, лише коли побачать жовто-блакитний прапор і піксель.
Військовий-антимілітарист
У тебе був такий момент?
У мене був такий момент. Я вже знав на той момент, що це обмін. Але коли все це побачив, ще раз переконався в цьому. Я мріяв вдягнути піксель, і я його зрештою вдягнув. Але на даний момент я ходжу в цивільному одязі. Але при цьому я почуваю себе військовим, почуваю себе офіцером ЗСУ. Я напевно не відкрию секрет, що я скинув дуже багато ваги, тож мені довелося купувати майже весь гардероб наново, з перспективою на те, що цим одягом я користуватимуся в подальшій діяльності, в тому числі, можливо, і на міжнародних майданчиках. І це доводилось враховувати. Війна триває, і цивільне життя, якщо і схоже на цивільне, це все одно життя у війні. І одяг – це частина усвідомлення цього.
Багато хто може порівняти це з власним досвідом. Я добре пам'ятаю, як Київ довго залишався максимально чорним в кольорах вбрання людей. Не одразу ми почали дозволяти собі перші кольори: першу червону помаду, перші яскраві кросівки тощо. І щоб закінчити цю сюжетну лінію про одяг, запитаю, що ти відчув у ту мить, коли вдягнув українську військову форму після повернення з полону?
Це найкраще можна висловити фразою "ну нарешті". Як це не дивно, але я дуже мріяв про це. Це було ще однією принциповою ознакою того, що я звільнений, того, що я на волі і того, що я повернувся до своєї спільноти. І це було прекрасно.
Життя, переконання, досвід казали "ні". Але я відчув себе на своєму місці
Ну і ця сюжетна лінія буде неповною, якщо ми не відмотаємо події на майже три роки назад, і я не запитаю про правозахисника-антимілітариста, який вперше одягає військову форму. Що це було за відчуття тоді, в лютому 22-го?
Це було цікаве відчуття, тому що я, чесно кажучи, ніколи не думав, що я доєднаюсь до війська, що я буду носити форму. І життя, яке було перед тим, і переконання, і досвід, вони всі казали "ні". Але ніхто з нас не сподівався того, що, на жаль, сталося. Втім, я відчув себе абсолютно на своєму місці. Не в тому плані, що я військовий за природою. Я й досі залишаюся антимілітаристом.
Мені не комфортно внутрішньо в великих ієрархічних структурах, мені не комфортно в системах, де рішення ухвалюється згори вниз. При тому так склалося життя, що я працював в багатьох подібних структурах.
Але це не армія?
Ніяка з них – не армія, хоча деякі дещо подібні в плані ухвалення рішень. Мені найкомфортніше в горизонтальних мережевих структурах, де рішення ухвалюються спільно, де є координація, а не субординація. Тут мені найкраще. Але в той момент, саме там, в останні дні лютого, перші дні березня 2022 року, відчуваючи це все, водночас я відчув, що я на своєму місці. І я можу зробити бодай малесенький, але внесок у захист того, що важливо. І форма, з одного боку, була виявом цього, а з іншого – вона допомагала мені це робити. Просто тому, що вона була спеціально зроблена для того, щоб захищати інших людей. І захищати ті цінності, які важливі.
Гавроші з критичним поглядом на радянську дійсність
Ми розмовляємо на Хрещатику, 26. Зовсім поряд місця, де відбувалися Помаранчева революція та революція Гідності, які ми згадуємо в ці дні. Ти – людина, яка була на всіх трьох українських Майданах. І відео школяра Максима, який виступає на Революції на граніті – це відоме відео. Спасибі архіву Ярослава Кендзьора, який це зафіксував. Давай про кожен з цих Майданів поговоримо. Що для тебе був кожен з них? Давайте почнемо з 90-го.
Цей досвід, звісно, дуже відрізнявся від усього, що було перед тим, і всього, що було потому. Я – радянська дитина. Я народився в Радянському Союзі, я був жовтенятком, я був піонером. На момент 90-го року і Революції на граніті у мене відбувалася певна еволюція і внутрішня переоцінка радянських пропагандистських цінностей. Багато в чому я завдячую моїм батькам. Вони не виховували мене ні дисидентом, ні радянською людиною. Але у нас вдома була атмосфера певних цінностей, яких треба триматися і за які, якщо треба, треба боротися. І серед цих цінностей були такі речі, як Свобода і Гідність. І повага до інших. І це неминуче в якійсь момент привело мене до критичного підліткового погляду. Я був маленький, але це був такий час, коли гаврошів (Гаврош — персонаж роману Віктора Гюго "Знедолені", життєрадісний, зухвалий, і одночасно хоробрий і чуйний паризький бездомний шибеник, загиблий на барикаді в ході подій паризьких заворушень у червні 1832 р), оцих малих за віком, але не за роками просунутих хлопців і дівчат було чимало. Із дуже критичним поглядом на тодішню все ще радянську дійсність. Тож коли почалася Революція на граніті, я намагався зрозуміти, а що я, такий малий, можу зробити для підтримки студентів.
Перша відкрита публічна антирадянська молодіжна українська організація
Я навчався в абсолютно звичайній середній школі міста Києва. Вона не була ні просунута, ні привілейована. Це був нормальний досить жорсткий район, як і сама школа. Але в цій школі навчалися в старших класах дві членкині Спілки української молоді (СУМ), до якої я хотів приєднатися, але не проходив за віком. Був малий. Але після Революції на граніті мене поза статутом туди прийняли. За заслуги, так би мовити. Це була, нагадаю, перша відкрита публічна антирадянська молодіжна українська організація. Цю Спілку незалежної української молоді, називали нацистами, і це дуже подібне до того, що ми зараз чуємо про себе. Хоча там були люди дуже різних поглядів. І ми, я і дві мої товаришки, спромоглися підняти нашу звичайну середню школу на підтримку студентів і організувати страйк. Але цей страйк не відбувся через активні дії адміністрації школи. Втім, вони не змогли перешкодити загальним зборам старшокласників, до яких я ще не належав, але брав активну участь в тих подіях. І на цих зборах було ухвалене рішення про те, що ми публічно підтримуємо вимоги студентів на Майдані. Тоді ще він називався площею Жовтневої революції. Але в народі її вже називали майданом Незалежності, ще до того, як офіційно було присвоєно цю назву. Ми зібрали кошти на підтримку страйкарів і, головне, висловили свою солідарність, підтримку їхнім вимогам. Потім відбувся мітинг, заради якого я прогуляв уроки, хоча це я робив нечасто. І зі своїми кількома товаришами ми пішли на цей мітинг. Я приходив і одноосібно на Майдан, був серед охорони, яка до мене ставилась товариськи, поблажливо.
Все нормально. Свій
І під час мітингу я зрозумів, що хоча ми вирішили підтримати студентів публічно, як такої публічності не сталося. Тож, подумав я, мабуть треба щось сказати з цього приводу. Я просто пішов до мікрофона, спитав людину, яка стояла поруч, хто виступає наступним. Мене спитали, чи хочу я щось сказати. Я кажу, що хочу. І це був мій перший мій публічний виступ на широкий загал.
Я дуже хвилювався і побоювався. Як мені потім переповідали мої товариші, коли я вийшов в шкільній формі, такий маленький симпатичний школярик, хтось поміж мітингувальників сказав: "А це ще хто такий? Чому він вийшов?". Я почав зі слів "шановні пані і панове". В 90-му році в Києві це було незвичне звернення. І коли вони почули "шановні пані і панове", то сказали: "Все нормально. Свій". А я сказав публічно, що наша школа і я особисто підтримуємо вимоги студентів, що це дуже важлива боротьба. Я закликаю всіх, хто ще не доєдналися зі школярів, доєднатися до неї. Тому що це лише початок боротьби. Я тоді, звісно, не мав уявлення про те, наскільки довгою буде ця боротьба.
Український британець Максим Буткевич
Але минуло 14 років. Майдан Незалежності. Помаранчева революція. Максим Буткевич там присутній.
Максим Буткевич більшість Майдану 2004-го був фізично відсутній, а потім вже приєднався на маленький проміжок часу наприкінці. Але був присутній віртуально. Я тоді жив в Британії. Три роки свого життя я був українським британцем і працював на українській службі BBC. А потім, коли в мене закінчився той контракт, я свідомо хотів зробити крок від того, що я робив вже чимало років. Власне, від журналістики. Тим більше, що в Україні на більшості тих медіа, де я працював, вже були темники. Це була цензура часів пізнього Кучми.
На межі 90-х і 2000-х починається закручування гайок, зміна топ-менеджменту на різних каналах і зовсім інший градус політичного контролю медійних висловлювань. Саме в цей час з'являються перші онлайн-медіа, бо в той час інтернет ще був вільним простором.
Саме так. І тоді вистрілили перші онлайн-медіа. Звісно, передусім мова про "Українську правду" і про Георгія Гонгадзе. Потім з’явилися і діялися й інші.
Але в звичних медіа, особливо на телебаченні, запанувала цензура, і вона незабаром поширилася і на міжнародку, а я був міжнародником. А я ніколи не вмів працювати в умовах цензури. Це не тому, що я такий принциповий або класний, а тому, що я просто не вмів. Я не міг цього робити, в мене не виходило, і всі це знали. Це було питанням цінностей. Тоді я захотів зробити крок в бік, і за щасливим збігом обставин знайшов стипендію, завдяки якій отримав магістерський ступінь в університеті Сассексу у Великій Британії з прикладної антропології. І тільки-но я пішов туди на навчання, почався Майдан.
Залишайся на місці, будь бекапом, резервом і перекладачем
Я розумів, що стипендія – це одинока подія в житті, більше такої можливості не буде. Але я все одно вирішив брати квиток в один кінець і летіти в Україну. Втім, я одразу ж отримав повідомлення від моїх друзів, які були активно залучені до подій на Майдані на системному рівні. І вони мені написали, що я маю залишатися там, де я є. Тому що, написали вони, "з усієї поваги до твого активістського досвіду, знань і вмінь, тут таких, як ти, чимало, але вони всі на вулицях, а нам бракує перекладачів, нам бракує людей, які б інформували міжнародну спільноту". Вони сказали, що залишається сценарій, коли мітингувальників закатають в асфальт, і якщо повториться сценарій площі Тяньаньмень 1989 року, то єдині, хто залишиться, це ті, хто нині за кордоном. Тому мене попросили залишатися там, де я є, бути бекапом, резервом і паралельно перекладачем.
Ти з України? Все зрозуміло. Можна спати
І так я проводив дні і ночі, намагаючись поєднувати навчання і роботу онлайн. Я закінчував лекції, щось їв, потім їхав в гуртожиток, приймав душ і на велосипеді повертався в кампус у відчинений корпус, де був Wi-Fi. Я перекладав стрічку новин англійською, після чого спав 30 хвилин обличчям в стіл, вставав і йшов на лекції. Ну, зрештою, звісно, в якийсь момент я почав на лекціях спати. Мені було дуже соромно, але у нас були прекрасні викладачі. І одного разу мені сказали: "Чекай, ти з України? Тоді все зрозуміло. Можна спати".
І знову минає ще 10 років. Хто б міг подумати, ми знову на Майдані. 21 листопада 2013-го це був особливий день, особливий вечір, і потім були особливі місяці. Що це був для тебе за час?
Це було несподівано, це було прекрасно, це було жахливо. Я в якийсь момент, як багато хто, дуже сильно переймався тим, що відбувається, зокрема в царині правозахисту, бо тоді я вже повністю поринув у захист прав і свобод людини. Прихід до влади Януковича та його людей виглядав, як реванш, як відкат назад.
І перспективи були дуже сумнівними. Єдине, що давало певну надію, це те, що жадібність і безпринципність цієї групи людей, які раптом опинилися біля важелів керування країною, можуть стримати хіба що якісь зовнішні рамки, зовнішні регулювання. І, звісно, саме тому я дуже очікував на підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Країну розвернули на 180 градусів в ручному режимі
Скажу одразу, я не є турбо-єврооптимістом. Я є палким прихильником ідеї єдності європейських народів і країн, але при цьому я є критичним стосовно Євросоюзу, як структури. Це не означає, що я вважаю, що вона не потрібна. Просто треба зберігати холодну голову. Мені здається, що здоровий градус здорової критики, не просто не завадить, він потрібен.
Але в момент, коли одноосібно приймається рішення про те, що євроінтеграції України не буде, звичайно, українські міста виходять на Майдани.
І саме, до речі, процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію дозволив правозахисту якимось напівконтрабандним шляхом протягнути деякі речі саме в царині дотримання прав і свободи людини, які зараз вже вважаються нормою. І раптом стався оцей розворот на 180 градусів, який абсолютно очевидно був частиною імперської політики сусідньої держави. Мова йшла про візит до "хазяїна", про отримання якихось обіцянок і тупо бабла. Через що всю країну було в ручному режимі розвернуто на 180 градусів. І це просто так залишати було не можна. В перші дні я не був на Майдані, бо мене не було в Києві. Я повернувся 30 числа, і одразу стався розгін Майдану. Я тільки встиг прилягти і трохи поспати, як мене розбудили і повідомили, що Майдан розігнали. Я просто не міг в це повірити, якщо чесно. Не тому, що я вважав владу пухнастою, я вважав її просто хоч трішки розумнішою. Мені здавалося, що вони не розуміють градус невдоволення, з яким вони зіткнулися. Ну а далі було зрозуміло, що якщо ти не задоволений чимось, то маєш зробити все, що можливо, щоб це припинити. Якщо ти хочеш щось зробити, то ти береш і це робиш.
Я антимілітарист, але не пацифіст
І так з'являється Марш мільйонів, так з'являються Майдани в різних українських містах, містечках і селах. Підсумовуючи історії трьох майданів, з чим ми, як країна, ми, як громадяни держави України, вийшли 2014 року, за мить до початку анексії Криму, за мить до початку окупації Донецької і Луганської областей?
У мене були тоді дуже змішані відчуття. Для мене був особистою трагедією момент, коли ми були змушені, а саме змушені, я наполягаю на цьому, відмовитися від ненасильницького спротиву. Це було для мене дуже важливо. Я не є пацифістом. Я антимілітарист, але не пацифіст. Але я завжди дуже уважно намагався аналізувати і розбиратися з проблематикою насильства. Насильство – це вкрай токсична річ. І вона розкладає зсередини будь-кого, хто з нею стикається. Тому для мене це була трагедія. Але ми були самі змушені це робити. Пам'ятаю це відчуття, коли в протестах брали участь мої товариші і товаришки, мої однодумці і однодумиці, але так само і мої багато в чому ідейні опоненти. Це люди, які напередодні за мою правозахисну діяльність, допомогу біженцям і протидію дискримінації мені погрожували, в тому числі і фізичним насильством. І раптом вони опинилися по один бік барикад зі мною.
Ми вийшли з Майдану з травмою
Але це був той момент, коли нам було за що боротися разом. Коли поруч були і соратники, і опоненти. Ми думали, що закінчимо Майдан, а потім розберемося.
Саме так і було. Про це, мовляв, ми поговоримо потім. Бо було відчуття, що з цього боку – дуже різні ми, а з іншого боку – бульдозер. От було відчуття, що по той бік барикад не інші люди, а по той бік барикад – бульдозер. Якщо ми його не зупинимо, він нас розкатає. Просто таки асфальтовий каток. Його треба було зупиняти. І, власне, оцей перехід до вуличних боїв, до насильницької фази Майдану, це була трагедія. Але це було те, що треба було робити. Тому, мені здається, що ми вийшли з Майдану з травмою.
Я пам'ятаю, як ми тішилися, що Помаранчева революція – це був саме ненасильницький спротив. Один з небагатьох яскравих міжнародних прикладів успішного ненасильницького спротиву. А тут цього не сталося. Ми носили загиблих людей, змивали їхню кров з рук, і це було жахливо. Це відбувалося в самому серці нашої країни, мого рідного міста. Це не могло не бути травмою.
Ми мали екзистенційну потребу змінити хід подій, і ми це зробили
З іншого боку, ми вийшли з неймовірним відчуттям, якого не було, мені здається, навіть після Помаранчевої революції. Відчуттям і розумінням суб'єктності. Ми мали екзистенційну потребу змінити хід подій, і ми це зробили. Згадаймо, наприкінці 90-х – початку 2000-х панівним настроєм поміж великої частини нашого суспільства була абсолютна відсутність віри, що ми можемо щось змінити. Що все, мовляв, все одно вирішать за нас, треба сидіти спокійно, щоб не прилетіло. А тут цього настрою не було вже зовсім.
Правозахист в часи війни
Я не раз я розпитувала різних українських правозахисниць і правозахисників про те, що відбувається з правозахистом в часи війни. І це запитання не теоретичне. Ти, будучи правозахисником, взяв до рук зброю, зазнав полону і надзвичайних травматичних досвідів. Мені доводиться чути від правозахисників слова розчарування, наприклад, в міжнародних інституціях, які не можуть, як треба, використовувати міжнародне право. Або ж про розчарування в самому міжнародному праві, яке не має рамок для агресорів. Ти, як людина, яка, на жаль, на власному досвіді пережила те, що чинить країна-агресорка, що думаєш про право захист в часи війни?
У мене немає розчарування в міжнародних інституціях, міжнародному гуманітарному праві, або в системі міжнародного права. Не тому, що немає підстав для нього. Підстави є. А тому, що не було зачарування. Для мене це те, на чому ґрунтується важливість прав людини, і їхнє дотримання. Воно всередині нас, воно не зовні, воно не в міжнародних структурах. Те, що відбувається з міжнародними інституціями, це жахливо, це трагедія. Дуже багато порівнюють, наприклад, теперішню ООН з Лігою націй, дуже багато говорять про подібність теперішнього періоду з періодом між двома світовими війнами ХХ сторіччя. І, на жаль, цих паралелей і підстав навіть забагато. Це неминуче.
Міжнародні структури – не контролюючі органи. Це – майданчики для зустрічей
Але проблема не в самих цих інституціях. Більшість з них – це не контролюючі структури. Більшість з них – це майданчики для зустрічей народів, країн, держав, які хочуть продовжувати жити в мирі, попри свої розбіжності. Вони були створені під цим гаслом після Другої світової війни, як кажуть англійці Takes two to tango – "для того, щоб танцювати танго, потрібні двоє". Якщо один з двох не хоче, танго не буде. Якщо на майданчик один з учасників цього діалогу-полілогу приходять зі зброєю, ми матимемо наслідки для самого майданчика. Нинішня російська федерація, мені здається, абсолютно свідомо підриває основні стовпи, які залишилися від системи міжнародної безпеки і від системи міжнародного гуманітарного права.
І саме тому те, що відбувається у нас – це не лише про Україну. Не лише про мій народ. Це про те, що залишилося від зусиль людства для того, щоб жити в мирі і хоча б в відносній безпеці. Це те, що залишилося від мрії, що рано чи пізно ми досягнемо стану, коли люди зможуть жити без страху. А ця надія руйнується на наших очах абсолютно свідомими діями держави-агресорки. І мені шкода, що дуже багато міжнародних структур і людей, здається, просто не хочуть цього усвідомлювати: це не про нас, це і про них, це про нас усіх, як про людство. Хочемо ми того чи ні. Тому в мене немає розчарування, але, звісно, сумно бачити процес руйнування цієї системи.
На твою думку, що може змінитися в міжнародному праві внаслідок цієї війни?
Давайте одразу винесемо за дужки найпесимістичніший сценарій, коли не буде кому і не буде що змінювати.
Нова міжнародна система
Але ця можливість залишається на столі, так би мовити.
Ми просто знаємо, що це можливо. Припустімо, світ вижив. Я думаю, що після завершення цієї війни, а всі війни рано чи пізно завершуються, будуть величезні зміни, буде випрацювана нова міжнародна система, така чи інакша, краща чи гірша.
Перед нами кілька варіантів, як завжди, і мені стається, що основний перший вибір – це глобальний ізоляціонізм, де мова йде про те, що кожен робить те, що вважає за потрібне в своєму городику і зубами захищає своє право робити, в тому числі, жахливі речі стосовно людей, які опинилися на підконтрольній території. Фактично, це картина про те, що сила породжує правду.
Є відомий культовий російський фільм "Брат-2", з яким я стикався в полоні.
Його цитують абсолютно всі. Це така цікава, токсична, пропагандистська річ. Я недооцінював вплив цієї і подібних картин, чесно кажучи. Але я пам'ятаю, коли ми потрапили до полону, перший відрізок нас везли на БТРах зі з'язаними ззаду руками, але з не зав’язаними очима. А назустріч йшла техніка окупантів, і була гармата, на якій було написано "Брат, сила в правде". Я дивився і розумів, що вони плутають слова місцями, тому що вони вірять, що сила в правді в тому розумінні, що правда в силі. Вони так і думали. Тобто якщо ми можемо це зробити, значить ми маємо право це зробити. І це один варіант наступного розвитку подій після завершення цієї війни, якщо ця теза залишиться. Це буде менш людяний, менш гуманний, менш вільний світ.
Але є другий варіант. Я сподіваюся на те, що одні з основних дебатів ХХ століття стосовно суверенітету і можливості втручатися у внутрішні справи інших країн є визначальним засадничим наріжним каменем системи міжнародної безпеки. Я сподіваюся, що нарешті люди почнуть думати передусім в категоріях людства і людей, а не державних структур. Ті залишаться, але вони просто не будуть основними і визначальними.
Мені здається, це єдиний шанс упередити наступні повторення тих жахів, через які людство проходило з впертістю сторіччями своєї історії.
Звідки книжки в полоні
Я стежила за твоїми першими висловлюваннями після полону і, власне, чекала на цей момент відновлення публічності, коментарів і перших інтерв'ю. Мене вразило те, що ти в полоні читав. В одному з інтерв'ю ти сказав, що за час полону прочитав понад 50 книг. Що ти читав, і звідки книжки в полоні?
Книжки були надзвичайно помічними, але ця поміч прийшла не одразу. Ну, передусім, 50 книжок – це я прикинув приблизно. Треба порахувати, тому що вони у мене всі записані, і автори, і видання. Це читацький щоденник свого роду.
І ти його з собою привіз?
Я його з собою привіз. Я привіз з собою взагалі все, що у мене було там з записів. Я був дуже здивований, що його не забрали. Тобто ми всі очікували, що перед обміном під час обшуку все буде вилучено. Ні, нічого не було вилучено. Листи, які в мене були, під час обшуку були читані. Виймався кожен лист з конверта, і вони дивилися хоча б кілька фраз. Але листів кілька сотень, тому ця процедура тривала довго, і зрештою вони припинили це робити. Листи мені віддали, і я забрав ті книжки, які я не встиг дочитати. Решту я, звісно, залишив там нашим полоненим і іншим ув'язненим. І оця здоровенна чорна сумка, з якою я опинився в кадрі Громадського телебачення, була важелезна не тому, що там багато речей, а тому, що там були книжки і листи.
З книжками в мене інтимні стосунки з малечку. Моя мати бібліотекарка, і для мене це окремий дуже важливий світ. Всі попередні роки останнім часом я читав літературу винятково по роботі. Це величезні обсяги текстів, але це не були книжки за бажанням. Коли ж ми потрапили в Луганське СІЗО, не було книжок, не було текстів, не було паперу, не було ручки, не було нічого. Це була проблема для хлопців, які нудилися. Я не нудився, не було жодної хвилини, коли мені було нудно. В тому числі тому, що я працював з текстами в голові: я їх начитував, я намагався не забути англійську, намагався, коли опинявся в російськомовному середовищі, не забувати українську. Я писав колонки, я читав лекції, потім ми вивчали англійську зі співкамерниками, я вперше в житті її викладав.
Книжковий голод та "Денацифікація України"
Тобто, все одно це була робота з мовою, робота з текстом, але я не читав, бо не було чого. Одного раз нам залетіла книжка російського пропагандиста Армена Гаспаряна "Денацифікація України", яка, виявляється, вперше була видана ще в 17-му році. Навесні 22-го її перевидали спеціально, звісно, до так званої спеціальної воєнної операції. Її привезли в Луганське СІЗО, і нас, мене і кількох ще полонених, висмикнули з камери для запису пропагандистського сюжету про це. Ми там були для меблів, просто ми сиділи, перед нами лежала ця книжка. У незнайомих нам хлопців, теж полонених, брали короткі інтерв'ю. Вони казали, що це прекрасна книга, вона дуже потрібна, в Україні потрібна денацифікація, Майдан влаштували американці, і тепер ми це знаємо.
Вони вперше в житті бачили цю книжку, вони її ніколи не відкривали, але вони були дуже налякані, і у них були підстави для цього. У нас у всіх були підстави. Я сподівався, що мене ні про що не питатимуть, тому що я не зміг би так красиво виступити. Я би сказав, що вперше бачу цю книгу і не буду нічого про неї казати, поки я її не прочитаю. А коли нас відвели назад до камери, дали нам її почитати. Сказали "пусть почитают, пусть просветятся". Я цю книжку проковтнув за 4 години з голодухи.
Мені цікава пропаганда
Невже настільки цікава?
Насправді вона цікава, я люблю оцей весь треш. Мені цікава пропаганда, мені цікаво, як вона влаштована, як вона працює. А ще була просто голодуха за друкованим текстом. Я отримав задоволення від процесу читання, не від того, що саме я читаю, а від того, що я – читаю. Це жахливий абсолютно виріб, я навіть не знаю, як це назвати. У мене в житті був маленький період, коли три роки поспіль я читав гостьовий курс лекцій у Могилянській школі журналістики. Я читав письмові роботи студентів магістерської програми. Так от, я б за цей текст, незалежно від його ідейної наповненості, більше трійки не поставив, адже це просто дуже погано написаний текст. Тому цю книжку я навіть не рахую, як те, що я прочитав там.
Превентивники – цивільні, яких затримують про всяк випадок
Через 4 місяці з гаком у жовтні я був вже в іншій камері, на той момент я змінив вже дві камери. Одного разу в камеру закинули цивільного превентивника. Превентивники – це цивільні, яких затримують не за підозрою у скоєнні злочину, а про всяк випадок. Найчастіше це люди, які або проходили службу в ЗСУ, або в НГУ, або в Нацполіції, або мали стосунок до державних структур з новоокупованих територій. Таким людям дають за законодавством так званої ЛНР 3 місяці превентивного ув'язнення, які потім можна подовжити ще на три місяці, і ще на три місяці, і ще на три місяці. Щодо більшості з цих людей, навіть не заморочуються з тим, щоб продовжити це тримання, люди просто сидять. Де вони, невідомо. Рідним не повідомляють про їхнє місце перебування. Якщо рідні намагаються дізнатися, куди зникла людина, їм кажуть, що інформації нема. Тобто, людина зникає. Це тисячі цивільних полонених, які в такому статусі зараз сидять за ґратами на окупованих територіях.
І от один з них опинився в нашій камері. Він колись давно був солдатом ЗСУ, і у нього при собі були речі, з якими його затримали. І у нього був з собою Новий Заповіт і Псалтир. Нам перед тим вже сказали, що книжок нам не дадуть. І раптом у цього хлопця є Новий Заповіт і Псалтир. Через добу його з нашої камери перевели в іншу. Тобто його реально закинули просто, щоб він віддав Новий Заповіт, і коли його виводили, я йому хотів повернути цю книгу, він подивився на нас і сказав: "Мені здається, вам воно потрібніше". Його забрали, книга лишилась у нас.
Нині вже покійний Ігор Козловський, полонений, якого утримували в ізоляції в Донецьку, викладач, не раз говорив про те, скільки сил дає в полоні інтелектуальна праця. Ті ж лекції, читані подумки або вголос, статті написані подумки тощо.
Це давало дуже багато сил, це було дуже важливо, це одна з тих речей, які тримали. Я теж читав лекції – релігієзнавчі, з історії релігії, про сучасну концепцію прав людини та з історії. Товариші по полону говорили, що я цікавий оповідач, за що їм спасибі.
Ти хотів час, ось тобі час
Також внутрішня робота з текстами тривала і в тому, що стосується релігійних практик. Я не тільки згадував молитви, я складав свої і заучував їх просто для себе. Мені здавалося, вони виражали краще те, що я тоді відчував, і те, що мені було потрібно. І взагалі тривав якийсь внутрішній процес осмислення цінностей і пріоритетів. Я зрозумів в перші ж дні полону, що я давно хотів це зробити, я давно хотів подумати над деякими фундаментальними речами. Але перебуваючи в потоці подій, у мене ніколи не було часу і сили. А тут, будь ласка, ти хотів час, ось тобі час. Ти хотів, щоб тебе не відволікали, ну крім допитів та інших неприємних речей, тебе не відволікають. Думай. Я почав думати, я почав цей процес, і він не зупинявся аж до самого звільнення.
Насправді він не зупиняється і тепер. Якісь дуже важливі і цікаві речі я для себе відкрив. І це було теж тісно пов'язано з книжками, тому що той самий Новий Заповіт я перечитав, мабуть, разів 15 мінімум за цей час, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Ми читали так само вголос його в камері, тому що було щонайменше двоє людей, які читати не могли. Тому ми читали вголос. Наступні книжки вже були після мого засудження. Вони були у моїх співкамерників, звинувачених вже за звичайними кримінальними статтями, на іншому поверсі СІЗО. Я сидів вже в звичайній камері, як засуджений, і там була атмосфера інша, і отам і були книжки.
Українська бібліотека в Луганському СІЗО
І крім Біблії, можливо, була якась ще книжка, яка тобі особливо запам'яталася, така, за яку ти тримався?
Однієї не було, було кілька, було навіть багато. Я був дуже потішений книжками, які я прочитав вперше, про які я не знав. В колонії була бібліотека. Це були рештки колись багатої бібліотеки, але там можна було знайти найнесподіваніші речі. Я прочитав половину повного зібрання творів Шекспіра українською. Там взагалі була величезна підбірка україномовної літератури, як української, так і перекладів зарубіжної літератури, видані ще в радянські часи, але прекрасні книжки.
На жаль, навесні цього року, на початку літа, вони були прибрані з бібліотеки.
Це було очікувано. Це не було офіційно розпорядження, книжки просто зникли в якийсь момент.
Як змінився Київ
Як за цей час змінився Київ?
Я ще звикаю до Києва. Я звикаю до великого міста.
Голосно, кольорово?
Голосно, кольорово. Сенсорне перевантаження, забагато людей. Київ відчувається інакше. Сидячи там, я завжди задавався питанням: Київ мені подобається, тому що він моє рідне місто, чи все-таки він відсторонено класний. Попри все, що з ним робили і роблять протягом багатьох років, руйнуючи його. І там я остаточно зрозумів, що і те, й інше. Так, я його люблю як свою батьківщину, але це реально класне місто. Це чудове місто, одне з найкращих у світі, я в цьому певен. І те, що робить його класним, воно не змінилося, воно тут. Але він став суворіший, він став жорсткіший. Є речі, які вплелися в повсякдення і, напевно, їх вже не особливо помічають, бо це звична частина ландшафту, а для мене це щось нове.
Новий вимір повсякденної майже інтимності
Це пов'язано з повітряними тривогами. Коли я пішов воювати, то сирени саме почалися, але це не було частиною повсякдення. Якась несвідома частина мене в багатьох речах мудріша, ніж моя раціональна частина. Я очікував на це, насправді, як виявилось. Тобто, я розумів, що я повернуся в столицю країни, яка воює, в небезпечне місце за визначенням, тому що це серце країни, яка вся в небезпеці. Не те, щоб я зовсім звик, але цей досвід для мене не тривожний. Можливо, навіть доведеться долати таке легке нехтування небезпекою, тому що нехтувати не треба. Не треба панікувати, але нехтувати не треба. Так, це частина київського повсякдення: тривоги, сирени, очікування на прильоти, самі прильоти, мопеди тощо. Як на мене, змінилося ставлення до людей у формі, ставлення до цієї рутини, пов'язаної з безпекою. Можливо, через те, що я щойно повернувся і переважно стикаюся з людьми, які на мене чекали. Мені здається, що люди стали набагато чутливіші і уважніші одне до одного. Раптом з'явився якийсь новий вимір повсякденної майже інтимності.
Я багато думаю про те, що відчуває людина, яка набуває свободи після періоду несвободи. І про те, що існують певні маркери свободи: можливість, наприклад, самостійно вирішувати, як встати, коли встати, що одягнути, куди вийти, як побудувати свій день. Що це для тебе? Що для тебе ті маркери, які нагадують тобі, що ти вільний?
Передусім це все, що ти перерахувала. І продовження цього списку – це можливість виборів. Яку я каву буду, яким я бачу своє подальше життя. Я можу обирати. Це дуже незвично, порівняно з попереднім досвідом. Немає оцього відчуття, що тебе вмістили в ізоляцію, і ти не можеш, як би ти не намагався, послати сигнал через оцю порожнечу, тому що в ній стоїть стіна. Тут стіни немає. Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода.
