"Від новин і репортажів до музики та розваг": як мовило Українське Радіо у 60-ті

"Від новин і репортажів до музики та розваг": як мовило Українське Радіо у 60-ті

У 60-х роках розвиток радіо набув неймовірних масштабів. Це був найпоширеніший і найдоступніший засіб масової інформації. Окрім всеукраїнського, працювали обласні, районні, сільські радіостанції, і навіть радіовузли на окремих підприємствах. Але зважаючи на те, що на республіканському рівні існував лише один канал – Українське Радіо, його програмне наповнення було універсальним. На цьому одному каналі звучали і випуски новин, і суспільно-політичні програми, і музика, і театральні постановки. Про що були програми того часу, чому стати диктором було недосяжною мрією та за що карали працівників Українського Радіо у часи хрущовської відлиги? Про це читайте в матеріалі.

 

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Новини як основа сітки радіомовлення 

Основою сітки мовлення у 60-х залишались новини. При чому редакція мала поділ за тематичними напрямками, а кожен журналіст мав свою вузьку спеціалізацію.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Були відділи: відділ промисловості, відділ сільського господарства, відділ культури, відділ спорту. І міг ще бути відділ партійного, комсомольського життя. Крім того, був випуск, який складався із чотирьох змін, які працювали по черзі і забезпечували цілодобовий обсяг мовлення. Одна зміна виходить на 14 годину сьогодні на роботу і працює до 14 години наступного дня. Потім друга зміна приходить через добу, третя через добу, четверта, і так вони міняються. І о 14 годині дня — "літучка", на якій присутні обидві зміни, тобто вони між собою стикуються і передають естафету наступній. Головний редактор мав чотирьох заступників — чотири зміни і чотири заступники. У нього кілька випускових редакторів, які формують випуск новин, а галузеві відділи постачають інформацію для цих випусків новин. Крім того, інформація від власних кореспондентів Українського Радіо, які передають інформацію по телефону стенографістці. Вона розшифровує, йде в друкарське бюро, друкує це на папері. Ще інформація від інформаційних агентств: ТАРС, РАТАУ та інших агентств. І ще можуть бути інші джерела інформації від позаштатних авторів".

Зараз майже всі журналісти працюють у штаті. Зрідка може бути укладена угода з підрядником на виробництво якогось окремого проєкту. А в 60-ті роки існувала велика мережа позаштатних авторів, і вона мала особливе значення.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Це була обов'язкова умова тодішніх засобів масової інформації і особливо радіо. Бо згідно із партійною політикою, радіо, як і інші засоби масової інформації, мало бути робітничо-селянським. І автори радіо теж мали бути робітники і селяни. І тому навіть авторський гонорар, який виплачувався журналістам, мав бути поділений у пропорції 40 на 60. 60% — позаштатним авторам, а 40% — штатним авторам, щоб залучити. Звичайно, це робилося формально. Переважно це не були робітничо-селянські кореспонденти, а просто такі ж самі журналісти, які не працювали в штаті редакції, але приходили, приносили свої матеріали і могли таким чином щось собі заробити".

"Дифірамби партії, репортажі з космодрому й високий статус радіожурналістів та дикторів"

Коли переглядаєш сценарії передач 60-тих і 70-тих років, в око одразу впадає кількість згадок комуністичної партії. Однак цей "фетиш" в масштабах всієї країни був гіперболізованим та доведеним до абсурду, і тому не сприймався серйозно. Згадками партії супроводжувалися не лише кожна стаття в газеті, кожен радіо- чи телематеріал. Дифірамби партії та "дорогому Леоніду Іллічу" були обов’язковим елементом передмови до будь-якої книги чи брошури, навіть зовсім аполітичної. Наприклад, про розведення акваріумних рибок чи ремонт мотоциклів. Тож за десятки років народ звик і далі грав у цю гру: журналісти час від часу з необхідності додавали до матеріалів щось про роль партії, а слухачі за звичкою пропускали це повз вуха.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Тут треба сказати про майстерність журналістів. Як розповісти про соціалістичне змагання так, щоб від нього хоча б не нудило, щоб це було більш-менш цікаво? І були такі жанри, як радіонарис — розповіді про людей праці, про передових робітників, селян, вчителів, вчених. Це переважно були чесні, порядні, сумлінні люди, які насправді заслуговували добрих слів про себе. І зробити нарис про людину так, щоб розкрити її характер — це була насправді журналістська майстерність. А провести репортаж! Я коли тільки прийшов працювати, ще вчився в університеті, це початок 70-х років, і була книжка "Радіорепортаж". Автором цього підручника був Володимир Леонтійович Щербатюк, кореспондент Всесоюзного радіо по Україні. Це, до речі, батько Тамари Володимирівни Щербатюк, відомої української тележурналістки, яка вела передачу "Надвечір’я", старше покоління добре знають. І от він випустив книжку "Радіорепортаж", і там навів текст репортажу, який прозвучав на Українському Радіо. 60-ті роки, космос, перші польоти, надзвичайний інтерес до цієї тематики, тим більше український космонавт уже побував в космосі — Павло Попович. І от диктор випуску каже: "А наш наступний репортаж прозвучить із космодрому". І всі нашорошили вуха. Там така звукова картинка, шум, кореспондент каже, що ракета вже поставлена на стартовому столі, починається передстартовий відлік часу, ключ на старт, пуск, спалахує полум'я, вилітає із сопла ракети, вона здіймається в небесну височінь, залишаючи за собою шлейф диму, і… приземляється у сусідньому дворі. А тепер розкриємо адресу космодрому: Київ, Кловський спуск, станція юних техніків". Це ж треба було придумати, записати майстерно, якщо воно навіть потрапило в підручник "Радіорепортаж". І таких майстрів на Українському Радіо вистачало. Микола Ілліч Прокопенко — це був прекрасний радіожурналіст, мій товариш, мій наставник, я мав честь з ним разом працювати і добре його знати".

Статус радіожурналіста у той час був надзвичайно високим. При чому, журналіста будь-якого рівня, хоч обласного, хоч республіканського. Особливою кастою були диктори.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Радіо було монополістом. Я коли почав виступати по радіо і мій голос став звучати по радіо, я зустрічаю своїх знайомих, я бачу, що вони іншими очима на мене дивляться: "по радіо виступає, це ж така солідна людина". Я просто бачив, як ставляться до радіожурналіста, представника такої солідної організації. І зрозуміло, що люди, які тут працювали, пишалися своєю роботою, особливо диктори. Це всенародні улюбленці. Я пригадую, колись був у кіно, був якийсь іноземний фільм, щось про індіанців. І стара індіанка мала голос Олени Дмитрівни Коваленко, нашої дикторки, ведучої. Я вирішив їй зробити комплімент, кажу: "Олено Дмитрівно, був вчора у кіно, і мені так сподобалось, як ви озвучували роль". Вона на мене так подивилася спопеляючим поглядом і каже: "Я? Озвучувала? Я грала!". І потрапити не дуже просто було на роботу на радіо, бо вважалося воно одним із найпрестижніших засобів масової інформації".

Професія, про яку мріяли мільйони 

Хоча спробувати свої сили міг кожен. Коли виникала потреба взяти на роботу нових дикторів, по радіо давали оголошення. Ця професія за престижністю та недоступністю була десь в одному ряду з космонавтами, про неї мріяли мільйони. Тому черга на Хрещатику стояла довга. Та відбір був жорсткий і проходили його одиниці.

Надія Подоляко – диктор Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:

"Я не збиралася йти на радіо, а потім почула оголошення, що запрошують прийти на конкурс дикторів. Думаю, що я втрачаю? Я нічого не втрачаю і піду. На другому поверсі велика студія, і там було повно людей: дівчата, хлопці поприходили. Викликали нас, сиділи наші аси, наші корифеї — Андрій Федорович Євенко, Ніна Олексіївна Савицька, заввідувачка відділом кадрів, жінка була славна. Нам треба було прочитати прозу, вірша, провести концерт. Були складні програми. Наприклад, концерт —  болгарський композитор Панчо Владіґеров. Або це столиця Мадагаскару Антананаріву. Це треба було знати. Я знала, мені це давалося. І Андрій Федорович Євенко сказав, що не треба вам приходити на другий, на третій тур, ми вас беремо, у вас мова органічна".

Вдосконалювати дикторську майстерність можна, але природні дані мають вирішальну роль. Слухач може і не знати всіх особливостей правильної вимови, але фальш обов’язково відчує.

Надія Подоляко – диктор Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:

"Говорить Київ" — в одній цій фразі могли зробити багато помилок. Говорили "Кіїв", після "К" ставили "і". Дуже багато хто не вимовляв "ї", а цей звук – наша гордість. А потім "фикали" в кінці: якщо людина російськомовна вдома, вона обов'язково буде казати "Киїф".

Був у нас Микола Іванович Погрібний. Це взагалі людина — такої треба було пошукать, такий спеціаліст! Він ні на кого не кричав, не підвищував голосу, усім підказував. Він уклав не один словник з української мови — і орфоепічних, і орфографічних. І в нього треба було повчитися. Ми ж бачили, що він укладає словники, а потім їх з рук не випускає, іде читати в студію. Це була еліта на радіо. Казав Іван Панасович Хропко: "Ви наше останнє сито, ви не маєте пропустити жодної помилки". І люди були дуже цікаві. Ніколи ніякого браку в ефірі не було, всі були підтягнуті, знали кому прийти до мікрофона, коли почати, коли закінчити. Я дуже любила приходити на роботу, летіла, як на крилах! Ні разу за 47 років не запізнилась на роботу, а були ж такі зміни, що на 6:30-7:00 ранку треба було приходити. Ставилися до нас дуже добре, і вимоги були дуже великі, і зарплати у дикторів були найвищі зарплати. Особливо вища категорія дуже гарно оплачувалася".

Так, диктори були народними кумирами. Їх знали, пізнавали за голосом, на них рівнялись. Але і ціна помилки була висока. Недбальство не сходило з рук. Саме тому Українське Радіо і заробило статус еталона правильної мови.

Надія Подоляко – диктор Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:

"Не можна було прийти розхлябаним, хворим. Якщо прийшов — про це ніхто не мусить знати. І за мовою дуже стежили. Тільки десь якийсь огріх — вже всі знають. Не дай бог якийсь придих не туди. У нас були вечорами "Останні вісті" о 21 годині. Так воно вже у голові відклалося. А то була якась трансляція звідкись, чи футбол чи ще щось, і ми прийшли читати о 21:30. У нас завжди жінка оголошувала час, а чоловік перший починав читати. А я ж сідаю і кажу: "Говорить Київ, 21 година". Мене штовх: "Яка 21 година?" Але він уже почав читати. Я після того вступаю і кажу: "Зараз 21 година 32 хвилини". Але це вже нічого не допомогло, премія з мене була знята".

Дмитро Хоркін – член правління Суспільного мовлення, ведучий Українського Радіо та диктор загальнодержавних урочистих заходів:

"Диктор – це наполовину актор, який працює перед мікрофоном, і водночас він і редактор, і журналіст. Він мусить тямити, що він читає. І тоді диктори були зірками, у них були поставлені голоси, впізнавані інтонації, правильна філігранна вимова, знання української мови. Це були еталони, і саме їхня вимова була еталоном української мови. І це ті люди, популярність і запитаність яких, напевно, вимірювалися мішками листів, які надходили на Хрещатик, 26, на Українське Радіо, після їхніх ефірів. Я, коли прийшов на радіо, застав корифеїв, які ще залишилися: Ігор Мурашко, Алла Сологуб, Петро Бойко, Світлана Горлова. Це ті диктори, які справді були свого часу дуже-дуже зірковими. Найбільше перетиналися ми в роботі із Аллою Іванівною Сологуб, і вона тоді була ведучою ранкових новин, а я вів ранкову передачу на Радіо Культура. Це був 2005-й рік. Дуже цінні поради, які від неї чув, що ти маєш читати текст так, щоб слухач розумів, що це твій текст, тобто він має бути твоїм, ти маєш панувати над цим текстом. Ігор Мурашко дуже багато говорив про логіку, математику, логіку самого тексту, читання, як будується фраза, і це було надзвичайно цікаво".

Згодом Дмитро Хоркін став не тільки ведучим Українського Радіо, але і диктором багатьох урочистих заходів, зокрема, парадів до Дня Незалежності. У пригоді став власний досвід роботи на радіо та школа старших колег.

"У 2009-му році, це був останній рік каденції президента Ющенка, мене почала запрошувати служба протоколу і церемоніалу Президента України. Такі президентські різні події. І після того усі Дні Незалежності, найголовніші свята, так виходить, що кликали мене. Відповідальність передусім дуже велика, тому що це все відбувається в прямому ефірі. І те, що мені дала наша дикторська школа із нашими корифеями, — це витривалість, тому що це триває значний час; як не втратити голос, увагу, пильність до всього того; це грамотність; своя інтонація, яка запам'ятовується, тому що це найголовніше. Є певні хитрощі, які я тільки на старості років розкажу".

"Збиралися цілими сім'ями, щоб послухати радіо" 

1964-го року з’являється окрема тематична програма про аграрний сектор "Колос", яка виходить в ефір і донині. Ця програма – рекордсмен за тривалістю існування. Точніше, спочатку вона називалась "Радіожурнал Колос", а потім "Радіостанція Колос", хоча, звісно, ні про яку окрему радіостанцію не йшлося. Таких умовних "радіостанцій" в ефірі Українського Радіо було кілька. Цією назвою хотіли позначити вищий статус проєкту. Мовляв, не просто передача, а ціла радіостанція. Щодо радіожурналу, то це була достатньо тривала і комплексна програма, яка містила у собі кілька рубрик різних жанрів: передовий матеріал, репортаж, нарис, замальовка, фейлетон. При чому автори кожної рубрики могли бути різні. Таким чином складалося враження, ніби гортаєш віртуальний журнал. Популярним був жанр радіоперекликів. Вони проводилися між різними містами і мали на меті обговорити спільну для обох проблему. Багато матеріалів були критичними, і їх боялись, але критика стосувалася лише рівня керівників установ та організацій. Виступ проти державного ладу і комуністичної партії у той час був неможливим. Такі спроби в масштабах всієї країни були поодинокими, і неодмінно закінчувалися ув’язненням або смертю.

Разом з тим, 60-70-ті роки були періодом технічного і творчого розвитку Українського Радіо. Кореспондентська мережа була настільки розгалуженою, що окремі корпункти влаштовувалися не тільки у містах (про обласні центри годі й говорити, там були цілі радіостанції), а й на великих підприємствах.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Наприклад, на спорудженні найбільшого в Європі металургійного комбінату "Азовсталь" був корпункт Українського Радіо, там працював кореспондент Українського Радіо Ігор Савич Павляк, який регулярно звідти передавав репортажі про спорудження цього металургійного комбінату. І в нас в музеї стоїть друкарська машинка, на якій написано, що це особиста машинка Ігоря Павляка, який був кореспондентом на корпункті Українського Радіо на спорудженні заводу "Азовсталь".

Робота підприємств була однією з основних тем у тодішньому ефірі. Репортаж чернігівських журналістів з відкриття камвольно-суконного комбінату 1963-го року дає можливість уявити, як це звучало.

Оскільки Українське Радіо до появи "Променя" було єдиним національним каналом, програми були дуже різні. Радіо повинно було закривати всі потреби слухачів: і тих, кому потрібні новини, і хто хоче слухати музику, і тих, хто шукає розваги. Для багатьох українців з далеких міст і сіл радіо було єдиною можливістю долучитись до театрального мистецтва.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Ще немає такого телебачення, як воно вже було в 70-80-х роках. По селах радіо – основний засіб інформації, і цілими сім'ями збиралися люди щовечора, щоб послухати театр перед мікрофоном. Я нещодавно прочитав інтерв'ю Христини Стебельської, відомої в Україні тележурналістки, і ось що вона сказала: "Пригадую, вечоріє, старезні вікна відчинені в сад, коти дрімають, а дідо Іван і бабця Марія сидять коло радіо і слухають театр перед мікрофоном. То була драма Лесі Українки "Кассандра". Занадто складна як для відпочинку, але виглядало так, ніби мої старожили під гіпнозом".

Футбольні матчі українці на початку також не дивилися, а слухали по радіо. До речі, зараз цю традицію відновило Радіо "Промінь". І незважаючи на доступність трансляцій через будь-які платформи (і телебачення, і діджитал), багато уболівальників і зараз надають перевагу саме радіо.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Україна завжди славилася своїм футболом, а "Динамо Київ" – це був такий же бренд, як український хліб, як київський торт. Це те, що можна було класно продавати на експорт. І центральні футбольні матчі по радіо вели журналісти Українського Радіо. Я можу навіть пригадати прізвище: був прекрасний футбольний коментатор Анатолій Георгійович Борчуков. Це, до речі, мій наставник, мій старший товариш, який мене вчив премудростям радіожурналістики. Він працював заступником головного редактора "Останніх вістей", але дуже любив спорт і був прекрасним футбольним коментатором. Його час від часу запрошували вести репортажі для всесоюзного радіо, що було ознакою особливо високої майстерності".

Якими б цікавими не були програми, та найважливішою для слухачів інформацією, в епоху до мобільних телефонів і комп’ютерів, були сигнали точного часу – каже Анатолій Табаченко. А другою за значенням інформацією був прогноз погоди.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Це завжди викликало величезний інтерес радіослухачів, і маса листів приходило на цю тему, і особливо, коли прогноз погоди не відповідав дійсності. І навіть був жартівливий віршик: дощ на дворі аж гуде, завдає нам клопотів, а по радіо гука – без істотних опадів".

"Наслідки журналістських помилок були серйозними" 

Не зважаючи на суворий контроль та багатоступеневі перевірки, помилки в ефірі все ж траплялися. Іноді з неприємними для журналістів наслідками. За це вже не розстрілювали, як у 30-тих, але винести догану чи навіть звільнити могли.

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:

"Найстрашніші помилки були, звичайно, переплутати посади керівників, а потім з цифрами і фактами. До речі, незважаючи на те, що на обкладинці передачі була купа підписів — редактор підписав, завідувач відділу підписав, "прослухано перед ефіром" підписав, головний редактор підписав, заступник голови комітету підписав "до ефіру дозволяю" — все одно помилки траплялися. Чому траплялися помилки час від часу? Бо все друкували друкарки, а друкарки — живі люди, а живі люди час від часу помиляються. Вона, друкуючи, може пропустити, наприклад, нулик, і вийшло не 100 тисяч, а 10 тисяч. Або колись був випадок щодо будівництва Дністровської електростанції. І було повідомлено, що в робоче тіло турбіни опустили чергове робоче колесо. Друкарка друкувала і загубила букву "О", і вийшло "пустили робоче колесо". А редактор Юра Мозолевський подивився, невиразне слово "пустили" закреслив, написав — "запрацювало". Скандал, переполох, адже працювати воно буде лише через два роки. Тим більше, це підігрівалося тим, що заступник голови поїхав на обід в Кабмінівську їдальню, і там зустрівся з працівниками відділу промисловості, а вони давай його під'юджувати: "Знову Українське Радіо щось напартачило". Тож приїхав злий". 

Вимоги до журналістів високі ще й тому, що вони весь час на виду, працюють з першими особами і певною мірою представляють країну, особливо якщо йдеться про міжнародні зустрічі. Халатне ставлення до роботи у таких випадках нічим не виправдовується. Ось для прикладу текст наказу по Республіканському будинку радіомовлення і звукозапису від 26 лютого 1963-го року "Про недбайливе виконання урядового запису одним з інженерів".

"25 лютого цього року під час зустрічі Урядової делегації Фінляндії на Жулянському аеродромі інженер виїзної групи т. Стріжевський не забезпечив виведення необхідної кількості мікрофонів на загальну мікрофонну стійку, в наслідок чого був особисто змушений стояти біля виступаючого з протягнутою рукою, тримаючи мікрофон, чим принизив авторитет Українського Радіо.

На підставі вищевикладеного наказую:

1. Інженеру т. Стріжевському Л. М. за незабезпечення якісного розгортання звукозаписуючих засобів на зустрічі Урядової делегації Фінляндії, що призвело до компрометування Українського Радіо, винести сувору догану і попередити, що при повторенні таких фактів він буде знятий з роботи.

2. Цей наказ проробити на зборах виїзної групи РДРЗ.

Директор Республіканському будинку радіомовлення і звукозапису М. Кардаш".

Такі випадки розбиралися дуже серйозно, але за межі компанії не виносились. Як і багато технологічних процесів, веселих історій, а також особистих взаємин журналістів поза роботою. Часто слухачі навіть не здогадувалися, якою ціною давався той чи інший запис та які з ним пов’язані пригоди. Ми розкриємо деякі таємниці. Але у наступному епізоді "Життя в ефірі".

 

Останні новини
Олег Скрипка на Радіо Промінь ексклюзивно представив два релізи
Олег Скрипка на Радіо Промінь ексклюзивно представив два релізи
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
"Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода!" — Буткевич
"Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода!" — Буткевич
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Новини по темі
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
У нинішній редакції бюджету-2025 соціальні виплати та зарплати військовослужбовців заморожені ― Гончаренко
"Носив вишиванку та розмовляв українською": історія засновника музею дисидентів у Донецьку "Смолоскип"
"За два тижні до обміну я знепритомнів на перевірці". Повне інтерв'ю Максима Буткевича
"Досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей тішаться, що я повернувся" — Максим Буткевич