Хрещатик, 26: історичний центр українського телерадіомовлення

Хрещатик, 26: історичний центр українського телерадіомовлення

Хрещатик, 26 — найвідоміша українська адреса. Місце, яке вже понад 170 років використовується для засобів комунікації. Саме тут 1849 року запрацювала головна пошта Києва. Звідси почалася телефонізація. Стіни колишньої телеграфно-телефонної станції вціліли під час німецької окупації і дали життя Київському телерадіоцентру, звідки і мовить Українське Радіо. Про це читайте в матеріалі.

 

0:00 0:00
10
1x
Програма:

"Почалося все з пошти і телефонної станції"

Хрещатик, 26 – без перебільшення найвідоміша українська адреса. Сюди десятиліттями приходять листи шанувальників Українського Радіо. Саме тут народилося і українське телебачення, відбулися перші телеефіри і трансляції. Історія цього місця доволі різноманітна і часом загадкова. Під час Другої світової війни, коли весь центр Києва перетворився на руїни, саме на Хрещатику, 26 вціліли стіни. Але і це ще не все. На цій місцевості у центрі Києва ще до приходу радянської влади була розташована пошта, згодом — перша телефонна станція, і саме тут встановили перший таксофон. Тож уже майже два століття це місце є центром радіо і зв’язку.  

Місце, на якому споруджена знаменита будівля Українського Радіо, вже більше, ніж 170 років, використовується для засобів комунікації. 1849-го року тут запрацювала головна пошта Києва. До того будинок належав поміщику Онуфрію Головинському. Він був першим, хто придбав землю на Хрещатику і збудував там свій палац.

Згодом влада викупила у Головинського маєток, і в середині 19-го століття  у приміщенні садиби відкривають Київську пошту. На подвір’ї колишнього маєтку розмістили поштові карети. Телефонізація Києва теж почалася звідси. На другому поверсі будівлі 1-го квітня 1886-го року відкрили першу державну телефонну станцію. Тоді у Києві було лише 60 абонентів.

Телефоністками на станції працювали лише жінки. Робітниці комутаторів повинні були вручну з'єднувати кабелі, що йшли від абонентських телефонів, стежити за хронометражем розмови,  за якістю звуку і своєчасно вмикати й вимикати зв'язок. При прийомі на роботу телефоністки підписували угоду про нерозголошення. Вони зобов'язувалися зберігати в секреті зміст розмов, які мимоволі слухали, адже власники перших, дуже дорогих телефонів, були відомими у місті людьми.

Оскільки поштова і телефонна служби продовжували розвиватися, влада вирішила збудувати нове приміщення. Будівництво розпочалося 1912-го року під керівництвом архітектора Олександра Кобелєва. За його проєктами збудували також Національний банк України та Київський політехнічний інститут. Тож палац Головинського на Хрещатику розібрали і на його місці, в глибині подвір'я, побудували чотириповерховий корпус з операційними залами і телефонною станцією.

Валерій Лисенко – історик, києвознавець:

"Телефон-телеграф всім треба — і для розвитку економіки, і просто для спілкування між людьми. Від колишньої поштової станції в 1914-му році будуть нову велику телефонну станцію. В роки Першої світової війни — все це збереглося. Потім приходить радянська влада — все це продовжує діяти. І коли починає в Україні розвиватися радіомовлення, то перші передачі радіо – те, що ми тепер називаємо проводове мовлення, — були по телефонним лініям зв'язку".

"Відновлення Хрещатика з попелу"

За радянської влади у будівлі телефонної станції розміщують обласне управління зв'язку. Будинок називають Палацом зв'язку. Він продовжує працювати аж до німецько-радянської війни.

Коли стало зрозуміло, що втримати Київ не вдасться, радянські спецслужби за вказівкою з Москви почали закладати вибухівку в найкращі будівлі у центрі столиці – на Хрещатику, Прорізній, Пушкінській, Інститутській, Лютеранській та багатьох інших вулицях. Вони розраховували на те, що німецькі війська розквартирують саме там. Тож підвали будинків заповнювали вибухівкою, а на горищах розкидали пляшки, заповнені "коктейлем Молотова". Для того щоб відволікти увагу місцевих жителів, пускали чутки, що в ящиках, які НКВС ховає у підвалах, зберігаються їхні архіви.

Мінували і будівлі, де розміщувалися органи радянської влади. Така ж доля не оминула й храми, зокрема, Успенський собор Києво–Печерської лаври. Софійському собору пощастило – його дивом урятував директор Софійського заповідника Олекса Повстенко. Він запевнив мінерів, які приїхали з вибухівкою, що в храмі немає підвалів.

Коли німці зайшли до Києва, його центр був ущерть нашпигований вибухівкою. Передусім – Хрещатик. Німці знали про замінування міста, але вони не могли уявити, яких масштабів воно сягнуло.

Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:

"Вони прийшли, зайняли — і відбулися вибухи. Декілька сотень німців загинули. Але вибухівка не вибирає: там же були і цивільні громадяни, які загинули. І було підірвано 16 багато будинків. Але була дуже щільна забудова, будинки один біля одного. Перекриття були виключно дерев'яні. Коли відбулися вибухи, пожежа була страшенна. Це перекинулося на сусідні будинки, і багато будинків просто вигоріло. Не працював водопровід, тому не було води, щоб гасити. Вони спеціально привезли пожежні рукави і качали воду з Дніпра. Підпільники, щоб цього не допустити, вночі намагалися їх перерізати. І вони (німці — ред.) виловлювали, розстрілювали на місці. Тобто значна частина, фактично, декілька кілометрів центральної частини Києва, в основному Хрещатик, було спалено".

Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:

"У вересні 1941-го року висадили весь Хрещатих у повітря. До речі, теж за допомогою радіо. Тому що ця вибухівка,  ця пекельна машина приводилася в дію по радіосигналу, який з Харкова чи звідки передавався. Це було дистанційне керування за допомогою радіо".

Пожежа тривала тиждень. Центральна частина Києва разом з Хрещатиком перетворилася на руїни. Після цього столиця України понад 2 роки перебувала в окупації. Зрештою 6 листопада 1943-го року місто звільнили від німців.

Коли  радянська влада повернулася до Києва, провели експертизу і дійшли  висновку, що з понад 300 будинків, які були зруйновані під час війни, можна відновити 200, тобто більшість. Так і вирішили зробити. І почали – з Хрещатика.

Втім, 1944-го року відбудовувати місто майже не було кому, брак робочих рук був критичним. Тож до Києва масово завозили німецьких військовополонених. Вони виконували значну частину будівельних робіт. У Києві залишили понад 7 тисяч німецьких військових. Для них облаштували сумнозвісний Сирецький табір, де під час окупації утримували євреїв, яких розстрілювали у Бабиному Яру. 4 з половиною тисячі німецьких військових брали участь у відбудові Хрещатика, 2 тисячі відновлювали урядові об’єкти, готелі та Київський університет імені Шевченка; і ще 500 — промислові об’єкти.

Роман Маленков – краєзнавець та головний редактор проєкту "Україна Інкогніта":

"Будівництво починали полонені німці. Чому у нас так часто кажуть про полонених німців? Справа в тому, що німці були найкращими будівельниками. І, можливо, навіть інженерні проєкти, конструкції розроблялися цими ж німцями. Тож насамперед використовувалися їхні вміння і знання".

Коли Хрещатик розгребли від завалів, помітили, що стіни однієї з будівель у центрі вулиці частково вцілили. Це були стіни колишньої телеграфно-телефонної станції на Хрещатику, 26. Тож на цьому місці вирішили будувати Київський телерадіоцентр, куди і переїде згодом Українське Радіо. Локацію обрав особисто голова УРСР Микита Хрущов. Він умовив Сталіна виділити гроші на будівництво ще восени 1945-го. Але Києву довелося чекати своєї черги ще три роки, поки не відновило роботу телебачення у Ленінграді.

Фасад набув нового вигляду, його оформили у стилі українського бароко. Але в остаточному варіанті реконструкції Хрещатика корпус телерадіоцентру закрили від поглядів перехожих будівлями міністерств.

Роман Маленков – краєзнавець та головний редактор проєкту "Україна Інкогніта":

"Я б сказав про синтез важливості, пам'яті, ностальгії і краси цієї будівлі. Тому що це фактично палац. У нас не так вже багато подібних будівель у Києві. А ще мені дуже сподобалося, що ця будівля містить два види каменю. Я обожнюю камінь. Там цоколь гранітний, а облицювання вапнякове, не характерне взагалі для України, але більше характерне для приморських країн, де багато вапняку. Нам же з Києва до вапняку досить далеко їхати. Він, звичайно, був привозний, але будівельники майстерно його використали, створивши абсолютно нетипове і досить гармонічно-видовищне творіння. Як на мене, це шедевр".

"Шедевр з венеціанськими мотивами" 

Краєзнавець Роман Маленков каже, що стиль, у якому виконаний будинок Українського Радіо, нагадує венеціанські мотиви. Його відбудовою керував архітектор Віктор Єлізаров. Крім будинку на Хрещатику, 26, він також очолював роботи з реконструкції площі Богдана Хмельницького, бульвару Тараса Шевченка та інших об'єктів.

Роман Маленков – краєзнавець та головний редактор проєкту "Україна Інкогніта":

"Мати-Батьківщина, метро Хрещатик, аеропорт Жуляни – це великі радянські будівлі, які він будував. Це був період будівництва з залізобетону. Залізобетон в такому відкритому вигляді — не завжди красиво і мало цікаво. І загалом це була задумка архітекторів, які будували Хрещатик, щоб там було багато каменів. А будівля телерадіоцентру не повинна була вибитися із стилю. Можливо, йому сподобалося, він був за кордоном, в декорованій вапняком будівлі. А можливо, він хотів зробити щось імперіалістично-венеціанське. Бо Венеція теж була фактично імперією, хоча це начебто й була республіка. Вони набудували стільки всього красивого по всьому Середземномор’ю, що, можливо, Єлізаров хотів, не вдаючись в особливі фантазії, взяти все готове і красиве — і зробити щось подібне. Наше українське бароко — неймовірне. Український модерн. Якби нам подали його так, як потрібно, він би виглядав не гірше, ніж будівлі авторства Антоніо Гауді".

Телерадіоцентр будували із двома телевізійними павільйонами — студіями "А" та "Б", на 270 і 150 квадратних метрів. Позаду нього на вулиці Малопідвальній (нині Бориса Грінченка) тоді також збудували телевежу заввишки 192 метри.

Більшість господарських об'єктів у Києві відбудували за 5 років. Відновлення житлових будинків зайняло більше часу. Зрештою, у столиці з'явилися цілі квартали нових вулиць. Нове життя отримав і Хрещатик. Головна вулиця Києва суттєво відрізнялася від довоєнної версії.

Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:

"Хрещатик був вузькою вулицею і його хотіли перебудувати, щоб це була центральна столична вулиця, розширити в два рази — з 32 до 70 метрів. І тому просто пішли на те, щоб зруйнувати частину будівель, які заважали це зробити. Я навіть жив в одному з будинків в 1949-му році, у цьому будинку біля Пасажу. Вони, як торти, красиві. Це сталінський ампір. Він приблизно такий, як вулиця Володимирська та Саксаганського. А зараз це простір, фрагмент бульвару, пішохідна доріжка, і ця величезна площа — Майдан Незалежності. Там же була Дума. Якби все залишилось, то не було б місця, де проводити Помаранчеву революцію".

 "Саме працівники радіо допомагали створювати українське телебачення"

Київський телерадіоцентр на Хрещатику, 26 добудували і здали в експлуатацію 1951-го року. Відтоді Українське Радіо мовить саме звідти. На його базі почали створювати українське телебачення. Перша професійна телетрансляція з Київського телецентру відбулася 6 листопада 1951-го року. Тоді показали фільм "Велика заграва", де головними дійовими особами були Ленін та Сталін. Днем раніше, 5-го листопада, співробітники телестудії влаштували тестовий показ і продемонстрували фільм "Алітет іде в гори" про революційну боротьбу жителів Чукотки. А вже 7-го листопада телецентр вперше транслював у прямому ефірі військовий парад на Хрещатику.

Оскільки телебачення створювалося на основі радіо – до нього перейшли і деякі професії, що раніше були властиві лише радіомовленню. Крім того, саме працівники радіо допомагали створювати українське телебачення.

Анастасія Литвиненко – доцентка кафедри кіно і телемистецтва Київського національного університету імені  Шевченка:

"Диктори – це більш те амплуа, яке властиве радіо. І ця модель перекочувала за рахунок того, що ця професія впізнавана. Вона не позакадрова в телебаченні. Є фрагменти перших телевізійних програм саме за участю Новели Серапіонової і Ольги Ніколаєвої, де вітаються таким чином, що "Добрий вечір, шановні радіослухачі! В ефірі Київський телевізійний центр. Починаємо наш концерт". Надалі  представлення було артиста, наприклад, що виступає Єлизавета Чавдар, "Вальс Венери". Тобто в цьому була роль телеведучої. Власне, радійні ведучі перший час робили цю коротеньку об'яву, віталися і в кінці прощалися. Це виглядало таким чином".

Спочатку трансляції відбувалися двічі на тиждень. По телевізору передавали концерти, документальні та художні фільми. Тож до запуску телебачення були долучені не лише диктори і журналісти, а й співробітники технічних відділів Українського Радіо. До речі, деяких професій, які на той час були затребувані, вже давно не існує.

Анастасія Литвиненко – доцентка кафедри кіно і телемистецтва Київського національного університету імені  Шевченка:

"Наприклад, була професія кабельмейстера. Це, як правило, технічний  радійний персонал. Це людина, яка тримала товстенний та величезний кабель від телевізійної камери, аби він не занадто шумів, коли камера рухалася. Або піднощик плівки, аби швидко і безшумно під час ефіру замінити плівку. Як правило, це були фахівці з радіо, бо вони не боялися. Це були різноманітні інженери та техніки".

Телеаудиторія поступово зростала. На початку 1951-го року у Києві налічувалося близько 600 телевізорів, а вже за два роки їх було понад 7000. Почали з'являтися все нові й нові програми. Спочатку були дикторські оголошення та короткі студійні вставки, потім повноцінні інформаційні випуски із назвою "Телевізійний кіножурнал" та студійні передачі. До середини 60-х років телемовлення транслювалося лише у прямому ефірі.

Працювати диктором на телебаченні було надзвичайно престижно. Але відбір був жорсткий. Окрім навичок мовлення, особлива увага приділялася зовнішності кандидатів. Першими жінками-дикторками були Новела Серапіонова, Олена Ніколаєва та Ольга Даниленко. Тоді доводилося заучувати багато тексту, адже суфлерів ще не було. Фахівці, які перейшли на телебачення з радіо, мусили звикати до того, що їх знімає камера. І деякі з часом поверталися на радіо. 

Анастасія Литвиненко – доцентка кафедри кіно і телемистецтва Київського національного університету імені  Шевченка:

"Їм доводилося, окрім вербального інструментарію, ще опановувати аудіовізуальний. Можливо, у зв'язку з цим Новела Серапіонова і прийняла рішення повернутися на радіо, бо піддавалася оцінці і критиці твоя зовнішність. Тому що першим етапом для того, аби потрапити на телебачення і стати диктором, була оцінка за фотокарткою. Я спілкувалася з Тетяною Цимбал, яка працює на Суспільному. Вона прийшла наприкінці 60-х і бачила, як в гримерці висіли портрети Ольги Даниленко, Олени Ніколаєвої, які вважалися просто небесними божествами, тому що люди їх дуже любили. Туди приходили стоси листів, повні мішки, де люди зізнавалися у своїй прихильності. Тому ця професія була надзвичайно престижна. Але першим етапом була оцінка не того, як ти працюєш з мовою, що важливо для радійників, а оцінка твоїх зовнішніх характеристик".

Зв’язок радіо і телебачення на початку був дуже тісним. Це була колективна праця в одному будинку, — каже науковиця. Деякі виробничі процеси на телебаченні забезпечували на 100% саме працівники радіо. І не лише у Києві, а і в інших містах України.

Анастасія Литвиненко – доцентка кафедри кіно і телемистецтва Київського національного університету імені  Шевченка:

"Зв'язок беззаперечний в тому сенсі, що телевізійні програми люди могли слухати перший час. І лише окремі радіолюбителі, залежно від того, якого рівня телевізійний апарат вони мали, могли бачити ці програми. Але на той момент в людей не було повноцінного розуміння, що таке взагалі телевізійне мовлення, чим воно відрізняється від радіо. Це стало можливим набагато пізніше. Але технічно люди об'єднували антени і робили можливим сигнал дії в більш дальній відстані від Києва. Наприклад, програми київського телецентру могли приймати в Житомирі, у Рівному, бо радіус дії був 300 кілометрів і більше. Відтак могли приймати саме завдяки тому, що люди, які перед цим технічно досконало оволоділи радійними інструментами, які змогли прийняти спочатку звукову складову, а потім змогли під'єднати картинку".

Телевізійне мовлення на Хрещатику, 26 велося аж до спорудження нового телецентру – так званого "Олівця" на Дорогожичах у Києві. У 90-х роках телевиробництво перемістилося саме туди. На початку повномасштабного вторгнення Росії, "Олівець" став одним із перших об'єктів, які постраждали від російських ракет. 1 березня 2022-го року будівля телецентру зазнала пошкоджень через удари по телевежі, розташованій неподалік. У листопаді того ж року "Олівець" вирішили законсервувати. Відтоді радійники і телевізійники Суспільного знову разом. В історичному центрі українського телерадіомовлення.

Останні новини
Олег Скрипка на Радіо Промінь ексклюзивно представив два релізи
Олег Скрипка на Радіо Промінь ексклюзивно представив два релізи
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
"Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода!" — Буткевич
"Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода!" — Буткевич
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Новини по темі
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
У нинішній редакції бюджету-2025 соціальні виплати та зарплати військовослужбовців заморожені ― Гончаренко
"Носив вишиванку та розмовляв українською": історія засновника музею дисидентів у Донецьку "Смолоскип"
"За два тижні до обміну я знепритомнів на перевірці". Повне інтерв'ю Максима Буткевича
"Досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей тішаться, що я повернувся" — Максим Буткевич