Без алкоголю, оплесків, аквалангів: як прототип персонажу серіалу "Чорнобиль" насправді врятував світ

Без алкоголю, оплесків, аквалангів: як прототип персонажу серіалу "Чорнобиль" насправді врятував світ


Ніяких оплесків і жодного пиття алкоголю після виконаної роботи, як показано в серіалі "Чорнобиль", не було. Велику премію і підвищення на посаді – також домислили автори фільму. Аквалангів не видавали, йшли у звичайних респіраторах-"пелюстках". Усе було буденно: "я відчинив і вода пішла". Таким чином один із трьох "чорнобильських дайверів", прототип персонажу популярного серіалу Олексій Ананенко розповідає, як йому з колегами насправді вдалося у травні 1986 року врятувати світ від ще одного вибуху на ЧАЕС. Якби цей вибух у басейні під зруйнованим 26 квітня того ж року реактором стався, наслідки Чорнобильської катастрофи були б у рази більшими. Олексія Ананенка, а також двох його побратимів відзначили за цей подвиг лише після виходу серіалу 2019 року. Олексію Ананенку, Валерію Беспалову і, посмертно, Борису Баранову присвоїли звання Героя України. Журналістка Українського Радіо Вікторія Будан відвідала Олексія та його дружину через 37 років після аварії на Чорнобильській АЕС.

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

Чорнобильська АЕС, травень 1986 року. Фото: ФБ-сторінка "Державне спеціалізоване підприємство "Чорнобильська АЕС"

Інтелігентний, спокійний, скромний. В житті Олексій Ананенко не схожий на героя з телесеріалу, хоча саме він став прототипом персонажу з відомого серіалу "Чорнобиль".  Олексій досі щиро не розуміє, чому навколо нього було стільки галасу, адже він  "просто виконував свою роботу". Олексій Михайлович Ананенко, був старшим інженером-механіком у реакторному цеху Чорнобильської Атомної електростанції. І став одним із трьох відомих "чорнобильських водолазів". Вони тоді спускалися під зруйнований реактор. Олексій Ананенко не раз казав, що тоді у нього не було вибору. Він не міг та і не хотів відмовлятися від завдання. А от чи іти працювати на ЧАЕС, у нього вибір був. Як зазначає його дружина Валентина Ананенко, закінчивши свого часу Московський енергетичний інститут, він сам захотів поїхати у Прип’ять, хоча мав перед собою величезний вибір можливих місць для роботи і життя. Після важкої автоаварії, яка трапилася 2017 року, Олексію Ананенку важко говорити і тому за нього розповідає дружина Валентина.
 

Валентина Ананенко: коли він був маленький, він збирав трави в лісі, гриби, ягоди. Бо він залишився без батька. Ходив збирав трави, сушив їх на горищі і здавав в аптеку. Навіть пам’ятав, скільки коштувало це. Із дитинства дуже любив читати і ходив в бібліотеку місцеву. Одного разу бібліотекар сказала: "Олексій, я вже не знаю, що тобі давати, ти вже мабуть усю бібліотеку прочитав".  Він не знав, ким йому бути, але читав довідник про ВНЗ. В найближчому місці був інститут педагогічний. І він говорить, що так би судьба склалася, що я б вчився на вчителя. А його класний керівник мені розповідала, що в Олексія була прихильність до літератури. Але ось недавно я знайшла грамоти, я думаю, що якщо йому якийсь предмет і давався важко, то він все рівно його вивчав. Старався.  він вибрав цей інститут, йому це було якось незвично і поїхати подалі від рідного села. Від матері, бо батька вже не було. Мабуть, романтика. Коли він приїхав вступати до інституту, він зрозумів, що хоч він і вчився гарно, але знань у нього недостатньо. І він пішов на підготовчі курси. І він написав, чи може він приїхати, йому прислали відповідь, приїжджайте. Просто розписав, які в нього оцінки. Запитав спочатку, бо далеко було їхати. Це, мабуть ,така риса його характеру, запитати, спланувати.  Він був відмінник, у нього був "червоний" диплом. А відмінники могли самі вибирати, куди вони поїдуть. А в Радянському Союзі після закінчення вузу людина  повинна була відпрацювати там, куди її відправлять. І від цього розподілу людина не могла відмовитися. Коли Олексій отримав червоний диплом, він міг самостійно вибрати своє місце роботи.

На ЧАЕС міг статися ще один вибух зі ще страшнішими наслідками

Прип`ять тоді була перспективним містом з гарною природою, людьми і  чудовою річкою, в якій Олексій Ананенко любив плавати. Згодом він перевіз сюди маму і зажив щасливим життям. Аж поки однієї квітневої ночі 1986 року не стався вибух. А вже в травні під час робіт з ліквідації аварії сталися події, які дуже драматично відтворені у серіалі "Чорнобиль". В серіалі академік Валерій Легасов пояснює радянському керманичу Михайлу Горбачову ситуацію що склалася: мовляв, розпечена лава в 4-му в енергоблоці швидко пропалює бетонний фундамент і рухається до підреакторного басейна. Якщо ця рідина досягне води, то може статися ще один, у рази потужніший вибух зі ще страшнішими наслідками. Щоб цьому перешкодити, академік просить обрати трьох добровольців, які мають пройти по трубах і відкрити вентиль, щоб можна було відкачати воду з цього басейну. В фільмі цих потенційних добровольців свідомо відправляють на смерть. Адже ніхто не знав, який рівень радіації у підреакторному приміщенні. Була висока ймовірність, що дайвери звідти не вийдуть. Насправді добровольців не шукали і ситуація була не такою драматичною. Це була робота. Готувався спуск у підтоплений підреакторний коридор. І працівникам, які були на зміні, поставили відповідне завдання. Тоді Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов просто змогли зайти в підтоплене приміщення і випустити з нього воду.  Сам Олексій Ананенко, у якого після згаданої автоаварії серйозні проблеми зі здоров'ям, пам'ятає біля себе лише Валерія Беспалова. 

Валентина Ананенко: Він був на зміні, це було 6 травня. Йому подзвонив начальник цеха, сказав: "ти ж був там, ти все там знаєш, треба вентиль відкрити, щоб вода зійшла". Перед цим пожежники відкачували, бо там було набагато більше води. Коли вони ішли, то там було уже по коліна води. Він попросив, щоб йому принесли схему розташування тих вентилів. Він ще раз подивився. І з Беспаловим вони пішли, а Баранов, старший групи,  телефонів не було, сказав, що "я стоятиму у дверях і якщо у вас щось піде не так, то ви мені покричіть". Тому що може б вони там знепритомніли. Одне діло до аварії – там було сухо, чисто, світло. А коли вони йшли, то і ліхтарики потухли. Ситуація важка була. Це зараз він розказує, що все легко, відкрили ті вентилі, хоча навіть брали ключ якийсь, на всякий випадок, якщо зірвані всі ручки, щоб відкрити. Вони, звичайно, після відкриття вентилів спочатку пішли перевдягатися, митися, і Беспалову довелося кілька разів митися, бо від нього сигнал ішов. Вони перевдяглися і пішли далі на робочі місця. Вахтовим методом – 2 тижні працювали, 2 тижні відпочивали. 

"Усе вийшло нормально. Він відчинив, і я відчинив, і вода пішла"

Сам Олексій Ананенко розповідав раніше про події травня 1986 року. 

Олексій Ананенко: Я був на роботі. Людина мені зателефонувала і сказала, що я маю відкрити воду. Зрозумів, спасибі. І своєму директору зателефонував. Він каже: "все, добре, я тобі людину дам, спускатимешся". І точно там ще друга людина підійшла, бо, якби я не міг зробити, він би зробив. Тільки через це я хотів побачити його. Все вийшло нормально. Він відчинив, і я відчинив, і вода пішла. Я й раніше туди ходив постійно, все бачив, знав, де воно йде. Коли він заходив, він дзвенів, а я ні, бо я викинув одразу. У мене все було закрито і я викинув. Я був чистий. Це була моя честь, я не міг сказати, що не можу. Нічого серйозного не було. Я як працював, так і продовжував – зробив те, що треба було.

На час аварії Олексій Ананенко ще не був одружений з Валентиною, про те, ким є її чоловік, сама Валентина дізналася через кілька років шлюбу.

На фото: Олексій Ананенко і Валентина Ананенко

Валентина Ананенко: З Олексієм ми познайомилися в лютому 92 року. Я про нього нічого не знала, мені просто сказали, що хороший хлопець. У вересні місяці я вже переїхала до нього жити. Він жив з мамою, привів мене додому, сказав: "Мамо, це Валя." А в листопаді ми одружилися. Через декілька років на якомусь святкуванні була зустріч з його друзями і вони мені розповіли. Олексій мені ніколи не розказував, ну, ліквідатор та й ліквідатор. Чорнобилець та й чорнобилець. Я не знала. Він дуже скромний, порядний і скромний. А потім друзі сказали: "Олексій, чого ти мовчиш". Він сказав: "Нема чого  розповідати". Потім я в нього почала вже питати. Він мені розказав більш детально, як це було. Коли сталася аварія, він був вдома в ту ніч, вийшов зранку йти на роботу, а телефонів в Прип’яті не було, це ж 86 рік. Коли він вийшов на вулицю, то їздили машини поливальні й вулиці мили. Зрозумів, що щось трапилося. А людей, він говорить, дуже мало на вулиці. І він перед тим, як піти на роботу, пішов поїсти. І вже когось зустрів, і йому сказали, що трапилася аварія. Коли він їхав на роботу в автобусі, він уже бачив зруйнований реактор, говорив, що я злякався, не став дивитися на реактор, відвернувся. Така захисна реакція. 

Аквалангів не видавали, йшли у звичайних респіраторах-"пелюстках"

Жодних оплесків і пиття алкоголю після виконаної роботи, як показано в серіалі "Чорнобиль", не було. Все буденно і без зайвих сентиментів. Велика премія і підвищення на посаді – це також домислили автори серіалу. Аквалангів не видавали. Троє працівників йшли у звичайних респіраторах-"пелюстках", які зовсім не заважали говорити. На прохання Ананенка їм також видали прозорі пластикові гідрокостюми, щоб хоч якось захиститися від радіоактивної води. Як раніше згадував Олексій Ананенко, на деяких ділянках дозиметр "зашкалював". Тоді вони просто починали бігти. Але, на щастя, серйозного опромінення ліквідаторам вдалося уникнути. Крім самого Олексія Ананенка, якому нині 63 роки, живий і Валерій Беспалов. Обидва мешкають у Києві. Борис Баранов помер у 2005 році, але не від наслідків радіоактивного опромінення. Олексій Ананенко після Чорнобильської аварії ще три роки працював на станції, а потім – кілька десятиліть у різних організаціях і установах, пов'язаних з атомною енергетикою, аж до виходу на пенсію в 2018 році. Але до цього, в 2017 році, була автоаварія, внаслідок якої Олексій Ананенко опинився буквально на межі. На пішохідному переході його збила машина. До слова, винуватця так і не покарали. 36 днів він провів у комі. Олексію Ананенку  заново довелося вчитися і ходити, і думати, і розмовляти. Але вроджена впертість, бажання жити і дружина Валентина повернули його до життя.

На фото: Олексій Ананенко і Валентина Ананенко

"Він не може все сказати, а розуміє все"

Валентина Ананенко: Він сам достатньо вольова людина. Коли в нього була нога в гіпсі, йому не дозволяли протягом 4 місяців вставати з ліжка. Коли я виходила на кухню, він вставав із ліжка, тримався за підвіконня і стояв. Я говорю: "Тобі не можна вставати, ти впадеш". А він мені: "Якщо я буду на цій кроваті лежати, то я ніколи не встану". Нам треба було щомісяця їздити до лікаря. Він же не міг ходити, я його возила на інвалідному візку. Виносили його, кажу: сідай. – Я піду сам. – Тобі не можна ходити. Я ж бачу, що йому важко. А він каже: "я не можу, щоб мене жінка везла на інвалідному візку". Зрослися кістки, хоча там стоїть титанова пластина. Але в нього шурупчик прям стирчить, того що він рано почав ходити, а йому не можна було. Такий у нього характер: якщо він щось задумав, він обов’язково зробить. Постійно ми ходимо, недалеко у нас є річка. А так ходимо по нашому масиву. До 10 км на день находжуємо. Коли почалася війна, ми 3 березня виїхали в Словаччину. Ми там прожили 4 місяці, ми там теж багато дуже ходили. Ми жили в красивому селі. Ми скрізь пішки ходили. Хоч там усі їздять на машинах. Телевізор дивимося. Полюбляє він передачі про тварин, він і раніше їх любив. Політичні програми, художні фільми. Мозок на половину, а той на більшу половину не працює. Може, він не може все сказати, а розуміє все. Він все дивиться, іноді коментує, іноді якісь емоції в нього є. 

Тривалий час про те, що інженери, які спускалися в підреакторний коридор, живі, свідомо чи не свідомо, широко не говорили. Навіть дітям в школі розповідали про їхню загибель. А після виходу серіалу "Чорнобиль" почався справжній бум уваги до героїв. Журналісти з різних країн навперебій записувалися на інтерв’ю. Серіал вийшов у травні 2019 року, а 27 червня 2019 року всім трьом "чорнобильським  дайверам" – Олексію Ананенку, Валерію Беспалову і, посмертно, Борису Баранову присвоїли звання Героя України.