На фото: Надгробки на меморіалі геноциду в Поточарі поблизу Сребрениці, commons.wikimedia.org
Спусковий гачок для протистояння на 3 роки
1-го березня 1992 року троє мусульман (мусульмани – це етнічна група в тодішній Югославії) з’явилися на вузькій вулиці перед сербською православною церквою Святих архангелів Михаїла та Гавриїла в історичному центрі міста Сараєва – столиці Боснії і Герцеговини. Тут мало відбутися сербське весілля. А на весілля серби зазвичай приходять з національними прапорами. Цього разу біля церкви їх очікували троє бойовиків-мусульман на чолі із сараєвським кримінальним авторитетом Рамізом Дадалічем. Це були представники цієї етно-релігійної спільноти, яка поряд із сербами та хорватами претендувала на частину влади в країні. Мусульмани вбили серба Ніколу Гардовича, поранили священника Раденко Міковича, а сербський прапор спалили. Хоча подібні злочини вчиняли всі сторони конфлікту, однак саме ця подія зіграла роль спускового гачка для протистояння, яке затягнулося на 3 роки. На вулицях Сараєва почалися стихійні заворушення, будували барикади, трощили квартири в житлових будинках, де мешкало переважно змішане населення.
Югославія тріщала по всіх швах
Починаючи з 1990 року, коли в югославських республіках відбулися перші багатопартійні вибори, до того спаяна авторитарною владою комуністичного керівництва, Соціалістична Федеративна Республіка Югославія почала розпадатися. Першою про свою незалежність оголосила Словенія. Згодом такі наміри оприлюднила Хорватія, яка воювала за незалежність аж до 1995 року. Одночасно з цими подіями наростало напруження у ще одній республіці Югославії – Боснії і Герцеговині. Вона розташована у центральній частині Югославії, тож через Боснію проходять усі транзитні шляхи, які пов’язують Сербію з Хорватією, Словенією та Західною Європою. Не менш важливе значення Боснія і Герцеговина має у військово-стратегічному значенні. На її території розташовувалися безліч резервних командних пунктів, а також військових баз – танкових, авіаційних і ракетних. Також саме тут розміщувалася більшість югославських військових підприємств із ремонту ракетних установок, танкового, артилерійського, авіаційного обладнання, військового спорядження.
Мусульмани становили відносну більшість у Боснії
У республіці проживали і серби (31 відсоток населення станом на 1991 рік), і хорвати (17 відсотків), і мусульмани, яких ще називають босняками. Це слов’яни, які під час багатьох століть панування Османської імперії прийняли іслам. І саме мусульмани становили відносну більшість – 44 відсотки усього населення Боснії і Герцеговини. На початку 1992-го року голова Президії Боснії і Герцеговини, мусульманин Алія Ізетбегович зажадав від Белграда визнання незалежності Боснії і Герцеговини. На той час депутати місцевого парламенту, які представляли боснійських сербів, залишили його і 9 січня 1992-го проголосили створення окремої Республіки Сербської. Підтримку цій Республіці надавала офіційна влада Югославії, в якій домінувала очолювана Слободаном Мілошевичем Сербія. Одночасно і боснійські хорвати оголосили про створення окремої держави – Герцег-Босна. З 29 лютого до 1 березня 1992 року в Боснії і Герцеговині тривав референдум про незалежність. За відокремлення від Югославії проголосувала більшість мусульман і хорватів. Проте серби, які становили майже третину населення, бойкотували голосування та відмовилися визнавати його результат.
Із березня 1992 року почалася війна
4 квітня Голова Президії Боснії і Герцеговини, представник мусульман Алія Ізетбегович оголосив мобілізацію, яка, втім, поширилася лише на райони компактного проживання мусульман. Території, населені сербами та хорватами, офіційна влада Боснії і Герцеговини вже не контролювала. Таким чином, із березня 1992 року розгорнулися бої між мусульманськими та сербськими загонами у столиці Боснії і Герцеговини – Сараєві. Це півмільйонне місто мало славу бандитського осередку. Тож на першому етапі війни саме представники кримінальних кіл відіграли важливу роль, і діяли вони на боці мусульман. Саме кримінальні розбірки 1 березня 1992 року і стали детонатором заворушень та боїв у Сараєві. До середини квітня мусульмани встановили контроль над містом. А далі розпочалася облога Сараєво сербами. Та це був тільки початок. Одночасно зі столицею спалахнула і вся країна. Бої виявилися особливо запеклими через те, що села мусульман, сербів і хорватів часом розташовувалися за кілька кілометрів одне від одного, а у великих містах представники різних етнічних громад були сусідами. Говорить кандидат історичних наук, професор Національного університету оборони України, полковник Володимир Рєзнік: «На різних етапах цієї війни (воювали – ред.) і всі проти всіх… Був період, коли боснійці з хорватами об’єдналися проти Югославської народної армії, проти сербських військових формувань. Був період, коли вони між собою… Там всяке було, різне. Там же стикалися інтереси різних гравців. І не тільки внутрішніх. Немає такої війни, де немає зовнішніх акторів».
Югославська армія не була монолітом
На тлі цих подій, центральний уряд Югославії у Белграді 4 травня оголосив про своє рішення вивести частини югославської армії з території Боснії і Герцеговини. Виведення передбачалося здійснити дуже швидко – протягом двох тижнів. Водночас припаси та військова техніка залишили сербським збройним формуванням. Тож керівництво Республіки Сербської оголосило про формування своєї армії на базі гарнізонів югославської, що розташовувалися в Боснії і Герцеговині. До речі, це був загальний процес. Саме в такий спосіб формувалися армії всіх держав, які виходили з Югославії. Адже югославська армія, попри домінування сербів в офіцерському корпусі, особливо на його вищих ланках, все ж була багатонаціональною, продовжує Володимир Рєзнік: «Коли пішли дезінтеграційні процеси в країні, це ж відбулось і в армії. А тим більше, дислокація військ: вони ж були розподілені по всій території Югославії. Зрозуміло, що в таких умовах, коли в військовій частині починається хитання, місцеве населення намагається її захопити, то тут дуже багато залежить від командира. Тому той факт, що югославська армія була чисельною, зовсім не означає, що вона була монолітом. Так, звісно, під керівництвом югославського уряду залишилася частина військ, але частина перейшла на бік урядів, що формувались у нових державах. Більшість військ навіть тих, що залишились лояльні, були просто недоукомплектовані, бо представники інших етнічних груп пішли в свої країни».
Територіальна оборона та ДРГ у Боснії
На шляху військових колон сербів мусульмани влаштовували постійні напади, які часто переростали в запеклі сутички. Колони розстрілювали, багато частин блокували в казармах. Напад вчиняли здебільшого сили територіальної оборони, тобто нерегулярні формування, створені з місцевих мешканців того чи іншого населеного пункту Боснії і Герцеговини. На першому етапі війни цим мусульманським загонам катастрофічно бракувало зброї. За спогадами очевидців, багато хто йшов у бій взагалі беззбройний, сподіваючись здобути її у поранених чи вбитих у сутичках. Але згодом ситуація дещо покращилась: армії Боснії і Герцеговини вдалося захопити кілька складів зі зброєю та налагодити канали постачання через порти сусідньої Хорватії. Вже згадане перехоплення сербських військових колон, які не могли рухатися швидко у гірські місцевості через розкислі дороги, також допомагало виршувати проблему зброї. Говорить Керівник Центру військово-правових досліджень Олександр Мусієнко: «Це відіграло роль, тому що там ландшафт і місцевість складні. Це переважно гірська місцевість. У боснійської армії було менше важкого озброєння, бо після розпаду Югославії казарми, де була югославська армія, техніку забрали або армія республіки Сербської, або серби. Боснійцям дісталося менше, тому звичайно, що цей фактор використовувався на користь армії Боснії. Вони йшли в атаки на певні сили противника, і сербам було важче перекидати озброєння, бо дороги розкисли». Так, поблизу містечка Жепа 4 червня 1992 року було розгромлено сербський ударний загін із 300 осіб. Він рухався практично без серйозної розвідки, не розгортаючись у бойові порядки, і потрапив у засідку в глибокому каньйоні поблизу села Палеж. Противник вибухом завалив дорогу і почав розстрілювати сербську колону з автоматичної та мисливської зброї, а також скидати на колону каміння. Колона залишалася в каньйоні, поки не прийшло підкріплення. За цей час сербський загін втратив 34-х бійців загиблими, кілька десятків зникли безвісти, було безліч поранених (за офіційними даними). Це сталося передусім і тому, що з початком нападу зник зв’язок, пальне загорілося і в загоні почалася паніка. Цей епізод, серед іншого, показав переваги боснійських мусульманских сил у гірській місцевості, а також продемонстрував важливість маскування під час дій диверсійних груп. Пояснює Володимир Рєзнік: «Той факт, що навесні немає рослинності, зовсім не означає, що така місцевість не має маскувальних властивостей. Вони є. Якщо ми говоримо про диверсійно-розвідувальні підрозділи, то зазвичай аби кого туди не беруть. До них висуваються певні вимоги, вони певним чином готуються. Можна маскуватись і навесні, і взимку, і в пустелі, і в джунглях. Питання в тому, що хтось це вміє робити, а хтось ні». Говорить Керівник Центру військово-правових досліджень Олександр Мусієнко: «Якраз армія Боснії, яка покладалась на діяльність ДРГ, користувалася цим: подекуди краще знали місцевість і робили на це ставку. Там місцевість гірська, але скеляста. Тому як де: де були дерева і вони не покрилися ще листям, було складніше звичайно. А де орієнтувалися боснійці, вони продовжували атаки».
Артилерія була козирем сербів
Тим не менш, до завершення війни було ще далеко, наявність важкої техніки у сербів таки давалася взнаки. Олександр Мусієнко: «Вони орієнтувалися більше на артилерію, у них її було набагато більше і вони орієнтувалися на те, що артилерія має стати вище, тобто її треба було десь підняти, десь це можна було зробити, десь ні, бо заважали погодні умови і це не давало змоги сербам розвивати успішні дії». Тож улітку 1992 року мусульмани, які, нагадаю, становили 44 відсотки населення Боснії і Герцеговини, контролювали тільки 11 відсотків території. Навіть хорвати, які становили явну меншість, контролювали більшу частину території Боснії. Щоправда, це не дивно, адже хорватам допомагала регулярна армія сусідньої Хорватії. Решта території Боснії і Герцеговини опинилася в руках сербів.
Майже чотири роки облоги Сараєва
Але це тривало недовго. На початку квітня сили мусульман встановили контроль над Східною частиною Боснії, так званим Подринням, від назви річки Дрина, яка там протікає. У розташованих тут містах Ґоражде і Вишеград майже 60 відсотків населення становили мусульмани, крім того, що не менш важливо, мусульмани мешкали і в селах. У подальшому розвитку подій у Боснії і Герцеговині вкрай важливу роль відіграв контроль над столицею – Сараєвом. Той, хто контролював столицю, той мав додаткову легітимність і підтримку міжнародної спільноти. А столицю контролювали мусульмани, яких тримали в облозі серби. Лідери боснійських сербів, а саме Президент Республіки Сербської Радован Караджич і начальник Головного штабу збройних сил республіки Ратко Младич утримувалися від прямого штурму Сараєва, не маючи достатньо сил для затяжних боїв у місті. Продовжує Олександр Мусієнко: «Що стосується Сараєва, відомо, що практично ледь не весь термін цієї війни з 1992 по 1996 рік місто перебувало в облозі. Сараєво оточено горами і річками, перебуває у долині, зеленій такій долині, відповідно, серби підійшли, вони мали можливість контролювати його артилерією, мінометами і снайперами. Тактика сербська зводилась до того, щоб обстрілювати місто. У них навіть була одна з вулиць, яка називалася Алея снайперів, і там було досить небезпечно. Тобто з сербського боку – це артилерія і снайпери. З боку Боснії – це якраз виходи ДРГ, які час від часу намагалися вкусити противника, знищити його одну-дві його артилерійські установки, можливо знешкодити якихось снайперів. Ось до цього все зводилося там. Тобто там не було в класичному розумінні боїв саме в міських умовах. Там по-іншому було – обстріли та рейди, які намагаються ці обстріли спинити». Облога міста тривала з 5 квітня 1992-го до 29 лютого включно 1996 року, або ж тисяча 425 днів. По Сараєву випускали в середньому 329 снарядів на день, хоча бувало й значно більше, свідчать дані ООН. За оцінками уряду Боснії і Герцеговини, тоді понад 10 000 квартир було знищено та ще понад 100 000 пошкоджено. У місті склалася вкрай складна гуманітарна ситуація. 9 липня 1993 року Верховний комісар ООН у справах біженців Садако Оґата зазначала, що в Сараєві понад 300 тисяч людей перебувають на межі життя і смерті, причому загроза життю була не лише з боку сербських обстрілів, а й від голоду та хвороб. Постачати продовольство та інші необхідні для життя міста товари протягом першого року було можливо лише за допомогою гуманітарних конвоїв, супроводжуваних миротворцями ООН, які прибули в Сараєво та деякі інші мусульманські анклави у червні. Серед них були й українці. Але про це трохи згодом.
Бронетранспортер миротворців ООН проїжджає повз будівлю президента в Сараєві взимку 1992-1993 років, Фото: Крістіан Марешаль, commons.wikimedia.org
Тунель порятунку
Навесні 1993 року мусульманська армія змогла побудувати підземний тунель, що з’єднував блоковане місто із зоною, яку контролювала організація Об’єднаних Націй. Він дав змогу доставляти в місто харчі, здійснювати постачання зброї для оборони, гуманітарної допомоги, а також дозволяв людям вийти назовні. Згодом його назвуть Тунелем порятунку. Тим часом масштаби бойових дій по всій Боснії і Герцеговині зростали. Серби, хорвати, мусульмани брали в облогу населені пункти противника, від чого страждали насамперед мирні жителі. Кожна зі сторін мала свою мотивацію ведення бойових дій. Збройні сили всіх сторін, хоч і успадкували дещо від старої югославської армії, утім, пристосовувалися до умов реальної громадянської війни. Зрозуміло, що загальний рівень військової справи впав, але водночас досвід партизанської війни із кожним днем ставав більшим. Продовжує Володимир Рєзнік: «Така ситуація була практично в усіх. Що, війська сербських анклавів були укомплектовані регулярними (військами – ред.)? Ні. Повністю регулярними були війська під контролем Югославської армії? Теж ні. Частина кадрових військ перейшла в інші армії. І там так само була така ситуація. В цьому плані був відносний паритет».
Штурмовики і міни
Найбільш боєздатною частиною армій, що діяли у Боснії і Герцеговині, були ударні штурмові загони. Їх створювали на постійній основі переважно з місцевих чи приїжджих добровольців або ж з «професійних» військовослужбовців. Подібні ударні загони намагалися наблизитися якомога ближче до противника без жодного шуму, щоб несподівано кинутися на його позиції, або так само без шуму увійти на позиції противника на в одній або кількох вузьких ділянках. Після чого починалися стрілянина, біганина, і тут уже перевага була у тих, хто наступає. З наступом тут ніхто, зазвичай, не поспішав, тож командири кілька днів або навіть тижнів шукали вразливе місце в обороні противника. Однак були і проблеми. Багато разів у цій війні піхота зазнавала втрат через раннє розгортання в бойові порядки. Нерідко втрачаючи орієнтир, бійці або самі потрапляли під ворожий вогонь, або ж починали "дружній вогонь". Однією з причин було широке використання мін та фугасів під час оборони. Раніше в Югославії виробництво мін, як і взагалі вибухових речовин, перебувало на відносно високому рівні. Тут вироблялися вогнепровідні та детонуючі шнури кількох видів ізоляції, капсулі-запальники та капсулі-детонатори як променеві, так і електричні, а також велика кількість детонаторів для «спеціальних» дій. А ще важливо, що на озброєнні у сторін було мало сучасних міношукачів. Старі ж моделі не мали особливої користі. Серйозну небезпеку для піхоти становили протипіхотні осколкові міни. Найбільш небезпечною і, мабуть, найсмертоноснішою з усіх мін була осколкова ПРОМ-1, що вистрибує. Вона спрацьовує через секунди після активування, вистрибуючи на 70-80 сантиметрів та вражаючи живу силу осколками на відстані 20-30 метрів. Таким чином, вони були складною перепоною для супротивників. З іншого боку, ті чи інші сили покладали надто великі надії на міни. Як наслідок, результат бою нерідко вирішували сапери. Вони розміновували ту чи іншу ділянку і цим відкривали несподіваний шлях для нападу штурмовим групам. Та головною проблемою в розмінуванні була відсутність порядку і карт мінних полів. Міни у Боснійській війні ставили будь-хто і як завгодно, нерідко без дотримання необхідних правил, навіть без створення карти мінних полів. Це спричиняло великі втрати від мін серед усіх сторін.
Попереджувальний знак у Боснії і Герцеговині, Фото: commons.wikimedia.org
Снайпери
Ще однією сферою, на яку при вивченні досвіду Боснійської війни варто звернути увагу, були дії снайперів. Війська, які брали участь у протистоянні, використовували різні види гвинтівок як югославського, так і іноземного виробництва. Але в ударних загонах снайперська справа, зрозуміло, була поставлена краще. Окремо слід сказати про іноземних добровольців. У цій війні було чимало вояків із різних країн. Від російських, які підтримували сербів, і аж до арабських, які воювали у лавах боснійців-мусульман. Бойові дії між мусульманськими, сербськими та хорватськими силами навесні 1992 року засвідчили – війна у Боснії і Герцеговині буде затяжною. Її кінця не було видно і в 1993-му. Ситуація продовжувала залишатися вкрай заплутаною. В окремих районах країни протиборчі сили то вели війну за принципом «усі проти всіх», то укладали тимчасові союзи з однією зі сторін (що зумовлювалися миттєвими цілями або навіть особистісними відносинами місцевих ватажків). У таких діях на виснаження серби поступово втрачали свої позиції. Навіть попри допомогу із Югославії (того, що від неї тоді лишалося). Говорить кандидат історичних наук, професор Національного університету оборони України, полковник Володимир Рєзнік: «Певним чином потенціали вирівнялись. Адже ті дезінтеграційні процеси, які відбувалися в Югославії могли не відбитися на армії? Ні. Значить вона буде свій потенціал зменшувати. У міру зміцнення нових держав, відповідно, їх потенціал нарощується. Потім підійшов момент, коли ці потенціали зрівнялися. А далі вже воєнне щастя, воно таке»...
Останній ривок сербів
На початку 1994 року, за посередництва США, війну між боснійськими хорватами та мусульманами вдалося припинити. Президент Хорватії Франьо Туджман і голова президії Боснії Алія Ізетбегович підписали у Вашингтоні угоду, згідно з якою була утворена мусульмансько-хорватська Федерація Боснії і Герцеговини, яка контролювала 34% території країни. А в серпні того ж року, під тиском міжнародного співтовариства, Югославія, по суті Сербія, заблокувала свій кордон із Республікою Сербською. Припинилися всі поставки (окрім гуманітарної допомоги) із «великої землі» на територію Республіки Сербської. Також Белград погодився на моніторинг кордону Югославії з Боснією міжнародними спостерігачами. Республіка Сербська таким чином опинилася у повній ізоляції, що серйозно підірвало її військовий потенціал. У цей час противники сербів – хорвати та мусульмани – за рахунок поставок озброєння та підготовки своїх кадрів істотно посилили бойовий потенціал. В таких умовах війська Республіки Сербської зробили останній ривок, аби перехопити ініціативу та, можливо, отримати вигідніші позиції напередодні неминучих мирних переговорів. Вже у липні вони почали наступ, щоб захопити мусульманські анклави у Східній Боснії – Сребрениця, Ґоражде і Жепа. Сербські та мусульманські території тут розмежовували миротворці ООН. Дуже скоро Сребреницю захопили... А далі відбулася одна з найбільших трагедій цієї війни. 16 липня серби зібрали кілька тисяч боснійських жінок та дітей і вивезли їх із міста. Там залишилися тільки хлопчики й чоловіки у віці від 12 до 77 років. У таких умовах миротворці з Нідерландів по суті самоусунулись, тож сербські військові безперешкодно розстріляли понад 8 тисяч боснійських мусульман. Згодом, Гаазький трибунал ООН для колишньої Югославії визнає різанину Сребрениці геноцидом.
Українські миротворці врятували від різанини кілька тисяч цивільних
Подібна трагедія могла повторитися і в сусідньому мусульманському містечку Жепа, яке оберігали вже українські миротворці. Сербські війська очікували, що 79 українців з 240-го окремого спецбатальйону, так само як їхні колеги з Нідерландів, не чинитимуть спротиву. Та армія боснійських сербів застрягла на околицях Жепи майже на два тижні. За цей час українським миротворцям вдалося вивезти з анклаву кілька тисяч цивільних мешканців. Ця операція вважається найбільш успішною в історії Збройних сил України до 2014 року.
Військова операція НАТО
Ще одним ударом по репутації сербських сил стали події в Сараєві, яке досі залишалося в облозі. 28 серпня на ринок Маркале упали снаряди, випущені сербами. Загинуло 37 людей, 90 було поранено. Міжнародна спільнота вкотре висунула вимогу до сербів відвести важке озброєння. Коли ж її проігнорували, 30 серпня НАТО розпочало військову операцію «Обдумана сила» – серію авіаударів по військах Республіки Сербської. Протягом двох тижнів авіація НАТО здійснила три з половиною тисячі літако-вильотів та скинула на сербські позиції понад тисячу авіабомб. Це, зрештою, змусило керівництво Республіки Сербської сісти за стіл переговорів.
18 березня 1994 року: президенти Боснії та Хорватії Алія Ізетбегович і Франьо Туджман підписують мирну угоду, Фото: Президентська бібліотека Вільяма Клінтона
Трибунал
Після війни спеціально створений Міжнародний трибунал для колишньої Югославії ухвалив вироки дев’ятьом десяткам учасників цього конфлікту – і сербам, і хорватам, і боснійцям. Серед них начальник штабу Війська Республіки Сербської Ратко Младич і колишній президент Республіки Сербської в Боснії Радован Караджич, звинувачені у воєнних злочинах під час облоги Сараєва, акті геноциду в Сребрениці. Кровопролиття у Боснії і Герцеговині завершилося лише у листопаді 1995 року, коли в американському місті Дейтон за посередництва США було підписано мирну угоду, яка визначила досить складний політичний устрій держави. Боснія і Герцеговина залишалася єдиною державою, що складається із двох суб’єктів: мусульмано-хорватської федерації, що має таку саму назву як і країна в цілому, та Республіки Сербської з єдиними федеральними інститутами влади. Утім, ці інституції слабкі й перебувають у постійній кризі. І через 28 років потому суперечності між мусульманами, сербами і хорватами зберігаються, спалахуючи час від часу, а країна і надалі постійно балансує на межі розпаду.
