"Афганістан був пеклом, але він там вижив"
Чимало колишніх "афганців" почали воювати за Україну після анексії Криму. А дехто, як Олег Горбачук, ще тоді здогадувався, що суне "велика" війна. Він став засновником полку імені Івана Сірка у Вінницькій області: це рух українського козацтва. Чоловік намагався відновити давні військові традиції, залучав сюди молодих земляків. Прагнув підготувати до війни людей і морально, і фізично. З початком повномасштабного вторгнення Олег Горбачук відразу пішов до армії. Попри вік і проблеми зі здоров’ям, узяв до рук зброю. І, на жаль, загинув. Загинув, як справжній герой.
Фото:suspilne.media
Про свого батька розповідає Сніжана Горбачук: "Мій батько родом із Вінницької області, село Демківка. Йому довелося піти в Афганістан: це якраз була друга "ходка". 1987-88 року він повернувся. Спочатку особливо нічого не розповідав. Лише через декілька років він зміг тільки деякі моменти розповісти: що Афганістан був пеклом, але він там вижив. Почав казати, що таки буде війна між Росією і Україною. Але я казала: "Тато, ти щось не так думаєш". Але він казав: "Побачите". І тільки почалася війна, він першим пішов до лав захисників. У нього було багато друзів із Росії, Грузії, Білорусі. Казав, що є патріотом своєї країни і йде захищати свою родину. Він перший час був на Херсонському напрямку: спочатку водієм. Але потім молодь, яка була в нього, почала казати, що "ми нічого не вміємо, а ви вже в роках і нами прикриваєтеся". Батько психонув і пішов на передову. Там він знайшов ще одного друга з Афганістану. Вони перебували десь поруч, але не було часу ані розмовляти, ані вести бесіди, це було просто "привіт-привіт". Казав, що не очікував такого підняття бойового духу, що навіть люди, які не мали жодного бойового досвіду, вони всі пішли. На перших порах не вистачало найелементарнішого: бушлатів, берців. Але люди настільки згрупувалися, що вони навіть в кросівках ішли. Потім уже волонтери допомагали. Це все з часом устаткувалося. Батькові там було важко, тому що у перший час дуже мало постачалося зброї. Батько був на нульовій позиції ще влітку під Херсоном, коли там ішли бої біля антонівського мосту. Їх притиснули росіяни і вони почали відходити. Там була міна, підірвалася десь поруч із батьком. Він отримав осколкове поранення".
Фото: varva-slovo.com.ua
"В Афганістані ми були окупантами"
Біля Херсона отримав тяжке поранення і "афганець" Ігор Крупнов. Під час цієї війни він був начальником розвідки батальйону. Каже, в Афганістан ішли зашорені пропагандою, що це, мовляв, треба для захисту кордонів батьківщини. Чому цей захист полягав у воєнних діях на території іншої держави тоді якось не замислювався. Весь час відчував страх і невідомість. Постійно чув якісь страшні історії про долю радянських воїнів. Але що тут вдієш?! Ігор Крупнов як спецназівець активно брав участь у боях. Після двох контузій повернувся додому. Одружився, закінчив навчання, почав займатися підприємницькою діяльністю. В часи Майдану і АТО спецназівець волонтерив, а після 24 лютого 2022 року став на захист країни. Ігор Крупнов, розповідає, що "одразу пішов у військкомат і був зарахований до ЗСУ. В Афганістані ми були окупантами, це треба так прямо і казати. Хоч це і маскувалося, як допомога, що ми там перебуваємо на запрошення афганського уряду, що ми допомагаємо будувати там мирне життя. Але насправді це був "експорт комунізму". А на цій війні, яка зараз, окупантами вже є російські війська, а ми на своїй території захищаємо свої домівки і свою незалежність від орків, які напали на нас. У військовому плані відмінності теж є: там була війна меншої інтенсивності, там було тотальне панування радянських військ і в небі, і на землі. Там були більш стрілкові бої. На цій війні більший акцент переноситься на роботу артилерії, радикально змінило хід війни застосування БПЛА. І це сильно відрізнялося від афганської війни. Ці БПЛА дозволяють проводити детальну розвідку без ризику для особового складу, оператори перебувають у безпечному місці. Це дуже сильно відрізнялося від Афганістану. Тут є свої нюанси, ворог вже навчився протидіяти БПЛА, дуже часто втрачаємо ми ці літальні апарати і вони вже використовуються, як витратний матеріал. Я був начальником розвідки і робив наголос саме на постачанні цих апаратів. Моїми каналами я доставив 14 таких дронів. Коли ми стояли на південному напрямку, а орки відійшли на лівий берег Дніпра і залишили територію, нам була поставлена бойова задача від пункту А в пункт Б розробити оборону. Ми з комбатом і начальником зв’язку поїхали, щоб зрозуміти, де ми можемо розмістити наші підрозділи для ефективної оборони. Ми майже всю свою задачу виконали, вже поверталися на базу, їхали на звичайному позашляховику і натрапили на мінне поле: наїхали двома колесами на дві протитанкові міни. Машина підірвалася, в повітрі зробила кульбіт, приземлилася на дах, загорілася. За нами їхали побратими. Нам дуже пощастило, що всі двері при падінні відкрилися, наші бійці нас витягували з машини та надавали першу допомогу. Цього всього я не пам’ятаю, бо під час підриву я знепритомнів і вже прийшов до тями через 4 доби. За цих обставин комбат загинув, начальник зв’язку отримав легкі поранення. Мої кінцівки були недієздатними і лікарі ухвалили рішення про їхню ампутацію. У мене ампутовані 2 ноги".
Ігор Крупнов каже, що потроху вчиться жити новим життям. Йому дуже допомагає дружина, лікарі та персонал Львівського військового шпиталю, де він зараз перебуває.
Фото:glavcom.ua
"Якщо зробити підрозділ афганців, то це буде підрозділ шахідів. Ми відступати не вміємо"
Український Херсон за місяці війни став символом опору загарбникам і дав привід пишатися неймовірними людьми, які його звільняли і які там живуть. Як зазначає голова Української спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький, у Херсоні російські військові намагалися завербувати ветеранів Афганістану до своїх лав. Окупанти мали плани щодо їхнього величезного досвіду. Але майже всі колишні "афганці" відмовилися співпрацювати. Через масовість відмов росіяни не змогли покарати українських ветеранів. Сергій Червонописький каже: "У наших лавах нараховується близько 100 тисяч членів організації. У нас фіксоване членство, тому я впевнено кажу саме про таку кількість. З перших днів війни наші ветерани активно, за стану свого здоров’я, підключилися до участі у бойових діях: хто сам пішов, хто працює інструкторами, хто пішов у територіальну оборону. Я впевнено можу сказати, що основа територіальної оборони і всіх цих добровольчих формувань – це ветерани афганської війни. На жаль, зараз середній вік ветерана афганської війни за 60 років. Якщо зробити підрозділ афганців, то це буде підрозділ шахідів: бо відступати ми не зможемо, а будемо до останнього триматися на своєму місці. Або переможемо, або загинемо. В нас дуже багато хлопців, які безпосередньо беруть участь у бойових діях. У нас є серед ветеранів-"афганців" 2 героя України: один живий, один посмертно. Є серед ветеранів афганської війни командири бригад, батальйонів, рот. Тобто, ветерани афганської війни представлені широко за всіма показниками. Є невеличкі підрозділи: от у нас у волинській організації є своя афганська рота, сам керівник тернопільської організації в погонах бере участь в бойових діях. Робимо величезну волонтерську роботу".
Фото: ФБ сторінка Сергія Червонописького, голови Української спілки ветеранів Афганістану
"На блокпостах паспорт взяли, питають: "діду, скільки вам років?" Кажу: "66". "А куди ж ви претеся?" "До дітей, вони всі там мої діти"
Одним із ветеранів Афганістану, який ще з Майдану займається волонтерством, є Армен Шахар’янц. Родом він із Вірменії. Три з половиною роки воював в Афганістані. Був поранений, контужений. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною українкою Вікторією. В Кабулі вони і одружилися. От уже 30 років пан Армен живе в Яготині Київської області. Займався різноманітним бізнесом. Зокрема, у нього був перший ксерокс у районі. Коли вже з’явилися конкуренти, то за свої послуги він брав вдвічі дешевше. Тому до Шахар’янца завжди стояла черга. Відтоді його знають і йому довіряють: "Коли в ті часи не було підручників на кожного учня, а був один підручник на всіх, тоді приходили діти і вчителі до мене і друкували на ксероксі ці підручники. Якщо вони в мене роздрукували на 10 грн, то в іншому місці це було б на 25 грн. Звідти і взялася довіра людей, бо є підґрунтя. Це зараз мені легко, бо колія вже накатана. Після 24 лютого, щойно сталося повномасштабне вторгнення, все завмерло, позакривалися всі магазини, заправки, аптеки. У мене, як у людини із досвідом, вже був деякий запас пального, я натягав собі бензину. У мене машина на газу. Дуже закарбувалося в пам'яті, як ми їздили з дружиною і допомагали блокпостам навколо Києва, військам, які боронили Київ. Ми їздили днів 10 трасою Київ-Харків, потім Окружною, Бориспільською. І цією дорогою їхав лише мій один червоний бус. Не було жодних інших машин. Навіть тоді, коли через одну посадку вже були росіяни, ми все одно їхали підтримати дітей. Бо донбаський досвід мені підказував, як можна їхати? Ми на великій швидкості проїжджали ті дороги. І коли ми згрібали на якійсь відкритій заправці всі цигарки, які були виставлені, здивовані у нас питали: "Куди?" "Туди, у нас стоять хлопці в полі, боронять нас". А у тих, хто питав, вуха трубочкою згорталися. Ну і інше все: чай, кава, щось приготувати, випічка. Ми з Вікторією тільки виконавці, можна сказати. Я усвідомлюю, що не було б мене, то не було б кому довезти, не було б чого і возити, якби люди не допомагали".
Армен Шахар’янц розуміє, що везе солдатам не просто пиріжки, а шматочок дому. Каже, навіть на "леопардах" краще воювати, якщо знаєш, що тебе підтримує вся Україна. Психологічна наснага дуже важлива. Згадує, як мріяв колись в Афганістані спробувати домашніх смаколиків. Але тоді це було нереально. Нині ж чоловік возить на передову і їстівне, і реманент, і маскувальні халати, і шкарпетки, і все-все, що може знадобитися. В небезпечні точки Армен Шахар’янц намагається їздити сам. Каже, важко брати на себе відповідальність ще за когось: "Під Бахмутом 3 місяці тому снаряд розірвався поруч зі мною, мене спасла рідесенька посадочка. Було боляче на вуха, я десь хвилин 10 взагалі нічого не чув, їхав наче на електромобілі. У мене є шолом, мені його подарували, у мене є бронежилет, навіть його підписали, щоб я його знову нікому не віддав. Бо за 9 років тільки щось в руки візьму, зразу віддам бійцям. Це все їде поруч зі мною, я його жодного разу на вдягнув, воно мені заважає, я старенький, мені важко носить те залізяччя на собі. На блокпостах паспорт взяли, питають: "діду, скільки вам років?" Кажу: "66". "А куди ж ви претеся?" "До дітей, вони всі там мої діти".
Фото: Радянські війська в Афганістані, Суспільне
"Війна в Афганістані – дитячий садок порівняно з цією війною"
Чимало воїнів-"афганців", які зараз беруть участь у бойових діях, воюють разом зі своїми дітьми. Наприклад, розвідник Сергій Михайленко воює разом із сином, є його командиром. Каже, раніше у них не було стільки взаєморозуміння, як зараз. Після роботи стосунки покращилися. Пан Сергій керує завданнями, на які ходить його син. Молодий розвідник, як і всі підлеглі, повністю довіряє рішенням батька. Всі знають, що в часи Афганістану усі під командою Сергія Михайленка залишилися живі: "Я з Кривого Рогу. Тато шахтар, мама вчителька. Досить непогане дитинство було, весело, добре, займався спортом, непогано вчився. Займався гандболом. Ти вчишся працювати в колективі, домовлятися. Закінчив Київське загальновійськове училище, де готували офіцерів для армійської піхоти і розвідки. Тоді вважали, що київське училище готує розвідку. Тому, якщо ти закінчив його, то за визначенням йшов у розвідку. Я потрапив до Афганістану в один із загонів спеціального призначення. Нам пощастило з командирами, вони включали мозок і даремно людей не витрачали. І це зберігається досі. От я зараз працюю. Основною задачею є максимальне збереження людей. Я завжди говорю: війна – це не бігати. Це думати, думати, думати. Розвідка – це аналітика та підготовка".
До повномасштабного вторгнення Сергій Михайленко встиг написати книгу про Афганістан. Зараз ця тема для нього майже вмерла. Нині не написав би про ту війну жодної рядка. Але в лютому-березні досвід афганської війни дуже добре допомагав панові Сергію усвідомити психологію російського солдата, який перебуває на нашій території: "Я був у їхній шкурі, коли був молодим лейтенантом. Я розумів, чого вони бояться, як вони бояться, що вони можуть зробити, чого вони не можуть зробити. Це дуже сильно допомагало. Був цікавий стан відчувати себе трішки моджахедом: коли ти борониш свою землю, ти розумієш, що тобі допомагають стіни, ліс, болото, міська забудова. Це все твої союзники. Що кожна бабуся тобі розкаже, куди машина поїхала з орками, скаже, що вони хотіли, що вони питали. Очі й вуха у нас скрізь, особливо на початку повномасштабної війни. Зокрема це Чернігівська область. Я не бачив там бабусь, які були проросійські. Війна в Афганістані – це був дитячий садок порівняно з цією війною. Інтенсивність бойових дій у тисяча разів більша, ніж була тоді. Ми реально воювали 8 років, у нас досить непогані людські резерви, які пройшли через АТО свого часу. Вони, може, не дуже навчені, але були морально готові до війни. Найважче – це натиснути на курок, це психологічна підготовка. Артилеристи, льотчики – вони не бачать в кого стріляють, а піхота бачить. І це психологічний удар. Піхота – це мої герої, я захоплююся їхніми подвигами, сміливістю. Я досі не готовий сидіти в окопі, бо я боюся сидіти там. Це дійсно люди, які займають передові позиції. Ми після війни їм пам'ятники повинні ставити. Я в цьому переконався ще в Афганістані. Питають мене, де страшніше служити: в розвідці чи в піхоті? Наші офіцери сиділи і в розвідці, і в піхоті. Кажуть, ви (розвідники-ред) пішли за лінію фронту, в темряву, в якісь кишлаки за 20-30 км. І ніч, і доба, і дві, і три. Потім вийшли. І вам не страшно? Я кажу, а вам на горі не страшно сидіти? Всі духи в окрузі знають, де ваша гора. І тільки лінивий не стріляє по вас. Так само я кажу і зараз. Є лінія зіткнення, і всі знають, де вона є. А розвідку ніхто не знає, де вона перебуває. Мені легше вийти на ту сторону, чим просидіти добу в окопі. Піхота несе значно більші втрати, ніж розвідка десь на тисячу людей".
Під командою Сергія Михайленка було здійснено чимало успішних операцій. Про них ми зможемо говорити вже після закінчення війни. А поки що розвідник ділиться своїм досвідом із молоддю. Сотні його афганських побратимів повністю занурилися у війну за свободу України. Для ветеранів у цьому теж є певний позитив. Хай навіть в таких страшних умовах, але вони мають змогу провести роботу над помилками молодості. Змінити свій досвід окупанта на досвід справжнього захисника без будь-яких надуманих приводів. Оце страшне "Ми вас туди не посилали" змінити на шану і захват від українців. Зрештою, відчути себе справжнім героєм і докласти рук, щоб уже ні діти, ні онуки не знали, що таке війна.
Фото: Суспільне
